Автомобілі іноземного виробництва в найбільшій соціалістичній державі планети водилися з простої причини — вони там були ще до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, за часів царювання роду Романових. Однак і після такого, як царат пішов у минуле, іномарки на дорогах з’являтися не перестали — хоча їх було трохи більше, ніж за царя. Подивимося, хто займав м’які крісла на дорогах країни автомобілізму, що розвивається.
Ленін і не тільки
Навіть дідусь Ленін, який Володимир Ілліч, використовував у своїх революційних цілях автомобіль іноземного виробництва. Та ще й який! Першою машиною вождя світового пролетаріату був автомобіль марки Turcat-Mery з кузовом типу ландо-лімузин, яким раніше користувалася старша дочка Миколи Другого Тетяна. Леніну розкішне французьке авто дісталося вже після Керенського, оскільки спочатку царський гараж перейшов у розпорядження Тимчасового уряду. Утім, «Тюркою» Володимир Ілліч користувався недовго: уже в грудні 1917-го машину викрали просто зі стоянки Смольного палацу.
1 / 2
2 / 2
Потім Ленін їздив ще на кількох «іномарках» — наприклад, семимісному Delaunay-Belleville і Renault 40 CV, який був оснащений технологічною новацією — підсилювачем гальм.
Після замаху, який скоїла Фанні Каплан, пораненого Леніна доставили в Кремль саме на Renault.
1 / 2
2 / 2
Найцікавішим же автомобілем товариша Леніна був, безумовно, Rolls-Royce Silver Ghost. Оскільки в зимовий період пересуватися засніженими дорогами на такій машині було проблематично, 1921 року на Путиловському заводі «Срібну примару» переробили на «срібні автосани», змонтувавши на шасі лижі та гусениці.
1 / 2
2 / 2
Незвичайна машина з чудовою прохідністю дуже подобалася Леніну. Саме на цьому «Роллс-ройсі» у версії «Автосани» Ленін і вирушив у свою останню путь із підмосковних Гірок до столиці радянської Батьківщини.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
У довоєнний період не менш відомим «іномарочником» був Володимир Маяковський. Байдужий і далекий від автомобілів поет придбав у Парижі машину через забаганку своєї музи Лілі Брік. Чому Маяковський купив саме Renault? Вибирав не він: у листах великому поетові Ліля Юріївна уточнила, що купити «найкраще Buick або Renault, тільки не Amilcar!».
У підсумку Володимир Володимирович придбав якраз Renault — чотирициліндровий шестисильний автомобіль моделі NN. Утім, скупі історичні факти свідчать про те, що машинами іноземного виробництва володіли і деякі представники тодішньої радянської богеми — відомі співачки, балерини, акторки… Водночас авто керували, зрозуміло, наймані водії.
Утім, у довоєнний період будь-який автомобіль в особистому користуванні був усе ж таки великою екзотикою.
Іномарки та вожді
Йосип Сталін також користувався автомобілем іноземного виробництва. Щоправда, не європейським — генералісимус надавав перевагу американському Packard Twin Six із 12-циліндровим двигуном, а згодом пересів на броньований Packard Twelve, який йому подарував Рузвельт. Саме Паккард за наказом «згори» і був узятий за зразок для створення радянського лімузина представницького призначення ЗіС-110. Але не Паккардом єдиним! Buick, Cadillac, Lincoln — партійно-номенклатурна еліта СРСР користувалася й іншими машинами американського виробництва, які для потреб «слуг народу» закуповувалися невеликими партіями за океаном.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Щоправда, Сталіну не дуже подобалася ідея використання американської техніки як радянського представницького лімузина. З цієї причини на Заводі імені Сталіна за вказівкою вождя і стали винаходити «свій Паккард».
1 / 2
2 / 2
1 / 8
2 / 8
3 / 8
4 / 8
5 / 8
6 / 8
7 / 8
8 / 8
Друга світова війна внесла свої корективи і в радянський автопарк. І справа не тільки (і не стільки) в автомобілях, що поставляються за ленд-лізом. Адже ті машини, які не згинули під час воєнних боїв, після закінчення Великої Вітчизняної війни були відправлені назад до США, де їх утилізували.
1 / 10
2 / 10
3 / 10
4 / 10
5 / 10
6 / 10
7 / 10
8 / 10
9 / 10
10 / 10
Однак після Перемоги над фашистською Німеччиною до СРСР потрапили тисячі трофейних іномарок — як правило, це були довоєнні легковики найрізноманітніших мастей. Численні Хорьхи, Опелі та Мерседеси як експлуатувалися окремими щасливими «приватниками» (якщо дозволяв ранг, звання або службове становище!), так і працювали у відновлених після війни автомобільних господарствах.
Утім, бойове минуле, відсутність запасних частин і погані дороги зробили свою справу: вже на початку п’ятдесятих років кількість іномарок на радянських дорогах помітно зменшилася. Працювало просте правило — що активніше на машині їздили, то раніше вона ставала нерухомістю. Трохи продовжити агонію «залітних пташок» вдавалося за допомогою «колгоспу» вітчизняних вузлів і агрегатів. При цьому як зовні, так і за технікою машини жахливо «закошмарювалися» — наприклад, на легковик могли встановити мости від вантажівки, через що його латаний і переварений кузов злітав у небо. Втім, до кінця п’ятдесятих років ресурс «трофейок» вичерпався практично повсюдно.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Микита Сергійович Хрущов, який розвінчав культ особистості Сталіна, не сильно відставав від свого попередника, пересівши після війни на особистий Cadillac Fleetwood з кузовом кабріолет. Цікаво, що цей автомобіль під час Другої Світової перебував у ставці Гітлера під Вінницею і призначався особисто для фюрера.
1 / 2
2 / 2
Звісно, на «офіціозі» машину американського виробництва не використовували — Микита Сергійович, який показав «кузькіну мать» США, під час офіційних заходів обходився вітчизняним ЗіСом.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Але як власну машину він активно використовував саме «Кедді». Нові американські автомобілі справили на Хрущова незабутнє враження — невипадково ж радянські ЗіЛи та Чайки згодом так нагадували заокеанські Лінкольні та Кадилаки.
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
Хрущов до того ж любив купувати іномарки. Щоправда, сам він ними не користувався, а просто передавав їх тим, кому, на думку глави радянської держави, вони були потрібнішими.
Наприклад, придбане під час чергового «закордонного відрядження» мерседесівське «крило чайки» (модель 300SL) він віддав у Ленінградський НДІ паливної апаратури, а Rolls-Royce Silver Cloud за його вказівкою трудився «службовою» в будинку для літніх більшовиків.
Утім, не забував він і про власну сім’ю: привезений з-за кордону Fiat 2300 він подарував своєму синові Сергію, а кабріолет Renault Florida — дочці Раді.
1 / 2
2 / 2
Герой анекдотів, «дорогий Леонід Ілліч», був великим любителем автомобілів, причому іноземних. Американський Buick 90 Limited, на якому Брежнєв їздив уже наприкінці 30-х років, був першою «іномаркою» генсека.
У довгій низці машин, якими користувався Леонід Брежнєв, були іномарки всіх калібрів і марок. За два десятиліття правління Леоніда Ілліча в «цеківському» гаражі з’явилися найрізноманітніші автомобілі — Rolls-Royce Silver Shadow, Cadillac Eldorado, Mercedes-Benz 600 Pullman, Nissan President. Причому всі ці машини генсек аж ніяк не купував — їх дарували особисто канцлер ФРН, президент США, прем’єр-міністр Японії і навіть королева Великобританії!
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
Леонід Брежнєв любив не тільки швидкохідні автомобілі, а й відповідну їзду. Причому до явного прогресу хвороби генсек ЦК КПРС СРСР любив особисто сідати за кермо навіть за кордоном! Очевидці стверджували, що такими вчинками він не тільки доводив до тремтіння високих державних мужів, які брали участь у поїздці, а й ставив у ступор численну свиту обох сторін.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
1 / 5
2 / 5
3 / 5
4 / 5
5 / 5
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
Чотириколісна богема
У шістдесяті роки власником ефектної іномарки став найвідоміший у ті часи громадянин СРСР — льотчик-космонавт Юрій Гагарін. 1965 року радянський космонавт відвідав французьку фірму Matra, яка, крім виробництва ракетно-космічного обладнання, випускала й автомобілі. Юрій Олексійович буквально «запав» на ефектне купе Matra-Bonnet Jet VS зі склопластиковим кузовом. Таку Матру небесно-блакитного кольору Гагарін отримав у подарунок від французького уряду вже в Москві. Однак радянський космонавт був справжнім патріотом і практично не користувався заіжною технікою, віддаючи перевагу вітчизняній Волзі ГАЗ М-21.
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
У брежнєвські часи в СРСР існував ще один знаменитий і дуже активний «іномарочник» — радянський актор, поет і автор-виконавець пісень Володимир Висоцький також віддавав перевагу автомобілям іноземного виробництва, хоча за кермо сів доволі пізно — 1967 року. До знайомства з Мариною Владі Висоцький їздив на продукції вітчизняного автопрому. Причому — доволі відчайдушно: вже влітку 1971 року він за незрозумілих обставин розбив ущент свої новенькі «Жигулі» першої моделі, врізавшись у таку саму «копійку». Після того, як машину Висоцького відновили, її зняли з обліку і продали.
Перша іномарка Висоцького — хетчбек Renault 16TS, який Марина Владі привезла з Франції. Правда, чимось нагадує історію Маяковського? Тільки тут не поет придбав новітній Рено для своєї музи, а навпаки.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
На жаль, французькій машині теж не пощастило: в одній із перших поїздок Висоцький потрапив в аварію, вдаривши автобус. Машину не без зусиль відремонтували і продали. у Франції, куди Володимир Семенович поїхав разом із Владі.
Потім у Висоцького з’явилася парочка BMW 2500, які він придбав у Німеччині, де перебував на гастролях. Щоправда, одна з машин виявилася викраденою, тому зареєструвати в СРСР вдалося лише один «бумер». Але Володимир Семенович їздив на обох машинах, переставляючи час від часу номерні знаки. Мабуть, «бехам» було з самого початку на роду написано їздити на території Союзу з «кримінальним минулим». Однак на баварських автомобілях Висоцький їздив недовго — одну машину він продав через «комісійку», а другу вивіз до Франції, де знову-таки продав.
1 / 2
2 / 2
1976 року в Німеччині Висоцький разом із Владі купує свою наступну іномарку. Небесно-блакитний Mercedes 450SE був куплений уживаним — у дворічному віці. Проте в СРСР поява такої машини на дорозі дорівнювала за ефектом приземленню НЛО. «Даішники» просто ціпеніли, побачивши “мерс” із радянськими номерами, оскільки така сама машина була в гаражі у самого Брежнєва.
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
На самому початку 1980 року Володимир Семенович на своєму Mercedes знову потрапляє в аварію, цього разу врізавшись у трамвай. Ну не щастило йому з громадським транспортом!
Свою чергову (і цього разу — останню в житті) машину іноземного виробництва Висоцький купив за рік до смерті: 1979 року в Німеччині (а де ж іще?) він стає власником золотисто-коричневого купе Mercedes моделі 350SLC. Щоправда, до Москви цей автомобіль цілим не доїхав — на Мінському шосе поет-бард розігнався до такої швидкості, що швидкохідну машину віднесло з дороги в кювет.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Як і Висоцький, багато відомих радянських артистів купували іномарку, будучи на гастролях. Цьому, по-перше, сприяв гонорар, а, по-друге, відносно невисокі ціни на вживані автомобілі. Держава не вітала, але й не перешкоджала ввезенню іномарок у приватному порядку, тим паче, що кожен такий випадок був поодиноким. У більшості випадків автомобілі іноземного виробництва не могли виїхати «за 101 кілометр», тобто їхня експлуатація дозволялася тільки в межах Москви.
Деяким громадянам, чиї театральні або кінематографічні ролі символізували радянський спосіб життя, мати власну іномарку взагалі негласно забороняли, адже теоретична можливість «пригнати і розмитнити» машину з-за кордону з легкістю перекреслювалася банальним телефонним дзвінком «зверху».
1 / 7
2 / 7
3 / 7
4 / 7
5 / 7
6 / 7
7 / 7
Крім відомих на всю країну «іномарочників», у великих містах можна було зустріти і менш «зіркових» водіїв автомобілів, випущених за кордоном. Зазвичай це був службовий транспорт представництв інших держав. Посольства, дипломатичні місії, консульства і торгові представництва віддавали перевагу автомобілям закордонного виробництва, а не радянській техніці. Це було не дуже зручно, оскільки запасні частини доводилося доставляти під замовлення «дипломатичними» каналами.
1 / 5
2 / 5
3 / 5
4 / 5
5 / 5
Найчастіше в СРСР їздили на іномарках американського, німецького або шведського виробництва. Великі і великі машини володіли необхідним запасом міцності, а також мали переконливий вигляд, як і личило службовому транспорту представництва іншої держави.
Прихильність до «північних» марок в СРСР пояснювалася просто — в умовах не тропічного клімату вибір робили на користь техніки, розрахованої на подібні умови. До того ж у багатьох Мерседесів були передпускові підігрівачі, що також помітно полегшувало експлуатацію автомобіля в зимовий період. Не дивно, що до 1980 року на обліку в СРСР стояло близько десятка «есок» — седанів Mercedes у кузові W116, серед яких — ввезений у приватному порядку автомобіль німецького інженера, машина, виграна Анатолієм Карповим, а також S-клас, подарований радянському мікрохірургу-офтальмологу Святославу Федорову.
1 / 7
2 / 7
3 / 7
4 / 7
5 / 7
6 / 7
7 / 7
Труднощі перекладу
Обслуговували екзотичну техніку хто як міг — у багатьох посольств були власні СТО, деякі представництва вирішували це питання залученням радянських підрядників-сервісменів. Нарешті, «по блату» автомобіль іноземного виробництва можна було обслужити в гаражі Управління справами дипломатичного корпусу, але рівень зв’язків мав бути відповідним. Більшість же пересічних радянських громадян у сімдесяті роки були страшенно далекі від іномарок і мріяли від сили про власні «Жигулі». «Фарца» або “бариги”, як тоді називали представників нелегального радянського бізнесу, вважали за краще не надто “світитися” і, як правило, купували продукцію рідного автопрому.
1 / 18
2 / 18
3 / 18
4 / 18
5 / 18
6 / 18
7 / 18
8 / 18
9 / 18
10 / 18
11 / 18
12 / 18
13 / 18
14 / 18
15 / 18
16 / 18
17 / 18
18 / 18
Один із найпоширеніших варіантів придбання омріяної іномарки — через комісійний магазин. Чимало дипломатичних представництв після списання позбувалися старого автотранспорту саме за офіційною схемою — через комісійний продаж. При цьому купити таку машину «людині з вулиці» було практично нереально. Спочатку потрібно було «підмазати» директора магазину або ж від самого початку бути «важливою і потрібною людиною», перед якою відчинялися задні двері і чорні ходи радянської торгівлі.
У поодиноких випадках закордонні автомобілі купували радянські автозаводи або науково-дослідні інститути для порівняльних випробувань і предметного аналізу конструкції іномарок. Щоправда, ці машини зазвичай експлуатували на закритих дорогах автополігонів або під час випробувальних пробігів.
Знаходилися й ентузіасти, які всіма правдами і неправдами намагалися купити жаданого «іноземця», навіть якщо технічний стан машини на той час був жалюгідним. Адже в руки простих смертних автомобіль заіжного виробництва міг потрапити лише в разі, якщо він уже перебував у стані кольорового металу і своїм ходом пересуватися не міг.
За відсутності оригінальних запасних частин власник «іномарки» був змушений пристосовувати деталі від автомобілів вітчизняного виробництва або «винаходити» вузли, яких бракує, — благо, потенціал багатьох радянських інженерів, які працювали на оборонну промисловість, і заводів, на яких вони працювали за свої 150-170 лів, це давав змогу. У крайньому разі в автомобіль цілком імплантували силовий агрегат у зборі або, наприклад, задній міст із підвіскою. Відпрацьовані ще в «трофейні» часи технології доводилося використовувати і в більш благополучний час. А що робити — машини поступово зношувалися, а з ремонтом «рідних» деталей часто виникали проблеми як через банальну відсутність запасних частин, так і внаслідок незнання матчастини і відсутності інформації. На жаль, без «всезнаючого гугла» полагодити раптово застряглий «автомат» якого-небудь Доджа було зовсім непросто.