Gaznaauto Сайт про автомобили
Дорогий читачу! Якщо ти всерйоз стурбований майбутнім своєї планети, переконливо прошу тебе ознайомитися з фільмом «Той, хто біжить по лезу». Незважаючи на термін давності цієї стрічки, (прем’єра відбулася ще 1982 року), картина людського буття в XXI столітті представлена в ній на рідкість переконливо. Ти не побачиш дурних світлових мечів і прямоходячих гібридів тварин і людини. Усе це, зокрема й Бога, там замінює наука. І навіть «буття» персонажів більше не ділиться на хороше і погане. Тому й мурашки пробігають по шкірі…. Подивися, дорогоцінний читачу, «Того, хто біжить по лезу». І якщо ти висидиш до кінця, то напевно будеш молитися, щоб це саме майбутнє якомога довше не наставало.
Нуар століть прийдешніх
2021 рік. Місто, залите міріадами вогнів, усе ж таки потопає в темряві. Ти можеш зрозуміти це, тільки опинившись серед його численних мешканців, які весь час снують кудись. Трохи пізніше, освоївшись, ти зрозумієш, що вектор їхнього руху має складну, але зациклену на самій собі траєкторію. Кожен зроблений крок не має сенсу, бо, підкоряючись, не керує нічим. Куди б ти не попрямував, ти будеш усюди виконувати роботу, яку сам же й вважатимеш неправильною. Але не робити її ти не можеш, бо це основна умова життя. Твого і кого б то не було ще. З цим не можна змиритися і це неможливо зрозуміти. Це прокляття в дії, воно лежить на основах самого існування світу. Тому кругом цей в’язкий, тягучий, непроникний вселенський морок, який дивиться на тебе звідусіль. Навіть із твоїх власних очей.
1 / 5
2 / 5
3 / 5
4 / 5
5 / 5
Безіменне місто «Того, хто біжить» у всій своїй похмурій красі. Незважаючи на те, що мегаполіс буквально потопає в освітленні, воно не може вигнати темряву з його вулиць. Небо закопчене димом із т — заводи працюють цілодобово, а через смог місто поливає кислотний дощ…
Одного разу, продираючись крізь блиск фальшивих вогнів і лепет незліченних неонових реклам, ти раптом зрозумієш, що з тобою все це вже було. Колись давно ти так само стояв на засміченому тротуарі, вивчаючи власне відображення у склі вітрини. Людей навколо тоді було поменше, та й шпилі висоток не губилися з поля зору десь там, у холодній височині. Тоді ти, зовсім як зараз, намагався зрозуміти, якого біса з тобою відбувається, а потім задер голову, сподіваючись у небі побачити відповідь. Тоді замість зірок на тебе байдуже дивився свинцевий купол смогу, міських випарів, а тепер до нього додалася і багаторівнева швидкісна магістраль. Ти маєш рацію, з тобою все це було, і ще не раз повториться, адже ти, як і всі ці люди навколо, мандруєш у часі з власним урбаністичним пеклом за плечима.
Чому ж усе залишилося як і раніше? — дивуєшся ти. Але ж твої думки були не про це, правда? Ти мріяв, щоб людство вирушило підкорювати космічні глибини, і ми підкорили їх: бойові кораблі землян дісталися сузір’я Оріона і навіть побували поблизу брами Тангейзера. Ти чекав торжества технологій, що випереджають час? І ти дочекався: генна інженерія досягла таких висот, що може штучно створювати цілі види!
Шкода, що ми так і не навчилися розсіювати морок у людських душах, зупиняти крах світобудови і навіть ефективно боротися з мотлохом. Напевно, ти переживаєш через це. Але ж такі речі — не головна наша біда. Ми, як і раніше, прагнемо знищити будь-кого, хто відрізняється від нас — ось, що важливо. Озброєні до зубів, з дикою первісною несамовитістю ми переслідуємо тих, кого самі створили — реплікантів, досконалих істот, що перевершують людський рід у силі та розумі. Чому ми це робимо? Тому що так було завжди. Це наша природа. Закон виживання, що торжествує в місті майбутнього…
1 / 5
2 / 5
3 / 5
4 / 5
5 / 5
Детально роздивитися вулиці заважає не тільки морок, а й звірині закони, які тут панують. Усе як завжди продається і купується, а до смерті випадкових перехожих нікому діла нема — місто й так страждає від перенаселеності…
Той, хто яскравіше горить, швидше згорає
Хранитель порядку Рік Декард стояв і дивився, як розширюється людська зіниця в екрані монітора. За десять метрів за ним, на стільці, сиділа симпатична дівчина. До її голови були прикріплені спеціальні датчики, які засікали будь-які зміни міміки і передавали їх на камеру. Дівчину звали Рейчел. Їй ставлять дивні запитання з емпатичного тесту Войта-Кампфа. Учасників піддають цьому випробуванню з єдиною метою: визначити, наскільки сильно вони вдають із себе людей, або чи насправді вони є такими.
Рейчел, наприклад, провалила перевірку і тепер намагається довести, що тестувальник помилився, простягаючи йому свою дитячу фотографію. Декард знає, що дівчина не ламає комедію — вона справді впевнена в істинності свого походження. Просто вона реплікант експериментальної моделі, в пам’ять якого імплантовано спогади та емоційні зв’язки живої людини. Щоб довести це, Декард одразу перераховує й інші її спогади, запозичені в конкретної дитини. Очі Рейчел по вінця сповнені відчаю. Значить, хранитель порядку впорався зі своїм завданням — виявив ще одного репліканта. Та й хіба могло бути інакше? Адже Рік Декард найкращий у цій справі. Він один із тих, кого звуть «блейдраннерами», або тими, хто біжить по лезу. Він знищує удавальників, хоча радості це йому не приносить…
У XXI столітті наука перетнула межу, зробила крок за межу можливого, навчившись штучно створювати складні біологічні та кібернетичні організми, зокрема й людину. Репліканти — істоти, майже не відрізняються від людей, були винайдені як витратний матеріал. Незважаючи на те, що вони виявилися набагато сильнішими і розумнішими за своїх творців, цілі, яким вони служили, були небезпечними і низинними. Ці істоти спускалися в земні надра, досліджували океанські глибини, вирушали в експедиції з освоєння далеких планет…. Або поповнювали численні ряди найманих убивць і повій.
Постери «Того, хто біжить по лезу». У рік прем’єри стрічка ледь окупилася, зібравши $33 млн проти бюджетних $28 млн. Натомість у 90-х опитування вчених, влаштоване британською газетою «Guardian», привело до того, що «Той, хто біжить по лезу» був визнаний найкращим науково-фантастичним фільмом в історії.
Багато реплікантів бажали для себе кращої долі. Тому вони залишали свої завдання, тікали з притонів. Більшість таких навіть не підозрювала про своє справжнє походження. Вони-то й проколювалися першими. Ну а ті, хто знав правду, навчилися прикидатися краще. Вони зуміли впровадитися в суспільство і загубитися серед людей, деякі навіть змогли опинитися на керівних посадах. Надалі такими рухала одна тільки злість.
Щоб вирахувати бунтівних реплікантів, у людей залишалися лише емпатичні тести та загони блейдраннерів — детективів-оперативників, готових на все заради знищення цілі. Ось тільки Рік Декард не був упевнений у тому, що його жертви багато чим відрізняються від переслідувачів. І що така відмінність варта чийогось життя…
Сценарій про найближче майбутнє
Історія протистояння штучних людей і блейдраннерів була написана 1968 року Філіпом Діком, американським фантастом, і мала назву «Чи мріють андроїди про електроовців?». Цей роман, поряд з іншим твором письменника, «Людина у високому замку», отримав доволі високі відгуки критиків. А за дослідження етичних проблем, які, ймовірно, виникнуть, якщо людство навчиться створювати розумних істот штучним шляхом, книжка увійшла до фонду вибраних творів світової фантастики. Невдовзі інтерес до неї виявила й кіноіндустрія.
Після приголомшливого успіху «Зоряних воєн», голлівудські студії заново відкрили для себе жанр наукової фантастики. Але оскільки він не встиг ще набути повсюдної популярності, втілювати проекти такого роду бралися або новачки-ентузіасти, або самопроголошені генії. Рідлі Скотт не належав до жодної з категорій, хоча в його активі вже було кілька гучних заяв, зокрема й космічний бойовик «Чужий». Боси з Голлівуду ще не розглядали таке кіно як дорогий атракціон, тому пріоритетно ставили його не вище за категорію «В». Скотту ж, який пройшов усі кола пекла у створенні реклами, було все одно, що знімати. Режисер якраз закінчував «Чужого», коли йому на стіл поклали сценарій, адаптований із книги Ф. Діка. І хоча Рідлі фантастику не любив, ідея про протистояння андроїдів і людей запала йому в душу.
