Gaznaauto Сайт про автомобили
Герої петербурзького письменника Андрія Ківінова частенько їздять на хороших (і дуже хороших) автомобілях, а в серіалі «Забійна сила», знятому за його сценарієм, Плахов з приятелем, як справжні знавці, обговорювали нюанси поведінки на дорозі «ЛендКрузера». Тим дивніше було насамперед почути від Ківінова, що в автомобілях він… не розбирається!
— У характеристиках ви не розумієте… А в чому ж розумієте тоді?
— Ну… зручність чи незручність, наприклад, оцінити можу. Просто в мене була спочатку «вісімка». Плюс службова «шістка», тому коли у мене з’явився перший Hyundai Accent, було з чим порівнювати в плані комфорту, керованості…
Потім, через роки три або чотири, я знову сів у «Жигулі» і з великими труднощами доїхав до потрібного місця. Ну, і після цього зрозумів, що вітчизняний автопром — це не для мене!
— Адже у вас усі машини — корейські. Можна навіть сказати конкретніше: Hyundai. А звідки така пристрасть до цієї марки?
— Загалом, випадково так вийшло: тоді, в 1996 році, вони були одними з найдоступніших іномарок. І дуже мені сподобалися за співвідношенням «ціна-якість», особливо Accent. А потім я просто купував машини в одному і тому ж салоні: брав, їздив, купував наступну.
Після «Акцента» була Elantra, потім — Matrix; ну, і, нарешті, Tucson. Тепер мене в тому салоні вже знають, знижки дають. До речі, з жодним із цих автомобілів проблем не було.
Затори, водії, ДІБДР…
Ківінов докладно відповідає на запитання, але від дороги не відволікається ні на секунду. Їде при цьому надзвичайно акуратно: манеру їзди Андрія інакше, як неагресивною і розміреною, не назвеш. Усі його дії здаються чіткими і правильними.
Так їздить людина, що має великий досвід водіння, і, водночас, цінує не шалені швидкості та круті виражі, а щось інше. Що й підтвердив сам письменник.
— Справді, в автомобілі я ціную насамперед комфорт. — Ніби на підтвердження цих слів, пан Ківінов об’їжджає невелику яму в асфальті; здається, що він робить це абсолютно машинально. — Я не дуже люблю «низькосидячі» машини.
Все-таки в «Матриксі» сидіння вище розташовані, а в мене доволі високий зріст. Напевно, зараз в «Елантрі» я почуватимуся не дуже добре.
В «Акценті», як зараз згадую, у мене взагалі коліна в щелепу впиралися, та й спина боліла. А в такому компакт-вені, як Matrix, мені набагато комфортніше. Плюс до цього, огляд набагато кращий, тому в місті я вважаю за краще їздити саме на ньому.
Виїжджати за межі міста Андрій не захотів: наша зустріч відбулася надвечір, у розпал «години пік», і ймовірність потрапити в який-небудь затор була велика. А «досвід» стояння в них у письменника, як з’ясувалося, чималий…
— Їздити в будні містом… — Ківінов добирає слова, — Чесно кажучи, це просто жахливо… Добре ще, що їжджу, в основному, тільки в Петергоф: там хоч заторів особливих немає — за 30-40 хвилин доїжджаю до школи міліції.
Автоісторія
— Це було під час зйомок першого блоку «Вулиць розбитих ліхтарів», коли грошей на зйомки не було взагалі. І треба було показати, як бандити приїжджають на фірму «ставити дах».
На чому в той час могли бандити приїхати? Зрозуміло, що на іномарці — не на «Жигулях» же! І режисер дав завдання продюсеру знайти іномарку. Вони в підсумку дістали десь старий «Фольксваген Жук» яскраво-жовтого кольору п’ятдесят якогось року випуску.
А бандити ще мають бути з мобільниками: з такими здоровими «Нокіамі», які в той час були. Мобільників теж ні в кого не було, і натомість їх привабили мої звичайні домашні радіотелефони.
І ось сцена: підкочує цей «Жук», з нього виходять чотири бандюгани з «мобільним» телефоном — таким домашнім, і йдуть «ставити дах» у фірму. Потім цей епізод, природно, всі сприймали як пародію, а насправді все серйозно було, тому що ну не було у нас інших машин!
Два роки тому ризикнув поїхати взимку через усе місто: треба було забрати тещу з лікарні в Пісочному. І поставив своєрідний рекорд: від її будинку на Піскаревському проспекті до Парку Перемоги добирався 6 годин! Уявляєте — 6 годин.
За цей час на швидкісному поїзді до Москви доїхати можна… Після цього в будні в місто виїжджаю тільки в разі зовсім вже суворої необхідності. Якщо ж у мене ввечері десь зустріч, то доїжджаю до будинку, кидаю машину і їду на метро.
Причому багато моїх друзів — затяті автомобілісти, які життя собі не уявляють без машини, — і ті останнім часом чинять так само: через затори інакше неможливо.
— Ну, а, у зв’язку з цим, навіщо ж вам у сім’ї дві машини? Хіба це виправдано?
— Ні, звісно! Дружина в мене попросила. Мені-то не дуже потрібна машина. Це зараз я їжджу в школу міліції, де працюю методистом. Туди простіше, та й дешевше, добиратися автомобілем, ніж громадським транспортом.
А до цього ми шість років удвох писали «Забійну силу», і мені машина потрібна була раз на тиждень, у хокей пограти. Ну, і в село — влітку. Тому на «Матриксі» за перші три роки я проїхав, загалом, п’ять тисяч кілометрів. Це самий максимум.
Потім, коли став їздити в школу міліції, звісно, набігло пристойно… Ну, а скоро я виходжу на пенсію, тож знову нікуди їздити буде.
У цей момент прямо перед «Матриксом» Ківінова різко вивертає «дев’яносто дев’ята». Андрій зовні спокійно реагує на небезпечну ситуацію. Проте, з’являється привід поговорити про ввічливість на дорогах і різного роду конфліктні ситуації…
— Взагалі, все що відбувається на дорогах, від публіки, звісно, залежить. А народ у нас, мені здається, трохи нервовий. Мені, наприклад, дуже не подобається така риса наших водіїв: уже промигав зелений, уже горить жовтий, уже червоний — а вони ще лізуть на перехрестя. Половина заторів, по-моєму, через це відбувається!
Дякувати богу, в аварії ніколи не потрапляв, а от ті, з ким таке траплялося, розповідають, що конфлікти виникають не стільки перед зіткненням, скільки після: «довбанулися» — і почали одне одному висловлювати…
Я ж вожу дуже акуратно, намагаюся не порушувати. Хоча ксива в кишені лежить завжди, і, напевно, міг би їздити без остраху нарватися на штраф.
— До речі, про штрафи: даішники-то вас упізнають? Мовляв, знаємо, читали…
— Нечасто, але буває. Кілька разів упізнавали, просили книжки з автографами, ну, а так… Буває, навіть не дивляться: бачать посвідчення полковника міліції — і, як то кажуть, «спасибі, до побачення!»
З моїм приятелем трапилася кумедна історія. Він зустрічав американця якогось, лікаря: той на симпозіум прилітав до Пітера, і оселився в «Асторії». А на Вознесенському ж односторонній рух, і інспектор біля Маріїнського палацу весь час стоїть.
Друг мій забувся, проїхав проти руху, виїхав на площу, і, природно, його одразу ж зупинили. Він не став відпиратися, одразу зізнався: так, мовляв, винен, везу американця в «Асторію», забалакався… Даішник каже: «Давай так: раз ти порушив, ми з тобою заспіваємо пісню, і ти поїдеш. Або — протокол, штраф…» — «Та я ж не вмію співати!» — «Дурниці: ти, головне, почни, а я підспіву…»
Заспівали хором «Коробейники» або ще якусь російську народну, до того ж даішник із душею так підспівував, а потім каже: «Здорово! Давай ще одну, і ти поїдеш!» Заспівали ще одну, даішник йому: «Спасибі! Ти перший, хто сьогодні співав зі мною, а я так співати люблю… Дякую! Їдь!»
5 фактів про Андрія Ківінова
- Справжнє прізвище письменника — Піменов;
- Народився 25 листопада 1961 р. у Ленінграді;
- з 1986 до 1996 р. працював у міліції, очолював відділ із розслідування умисних убивств;
- Загальний тираж книжок Андрія Ківінова сягнув двох мільйонів примірників;
- За сценаріями Ківінова зняті популярні серіали «Менти. Вулиці розбитих ліхтарів», “Забійна сила” та багато інших;
- Влітку нинішнього року планується екранізація творів Андрія Ківінова «Канікули суворого режиму» (реж. Ігор Зайцев, «Єсенін») і «Чорний мерин» (реж. Джанік Файзієв, «Турецький гамбіт»).
Від’їхав він, а американець, природно, занервував і запитує: «Що ви робили? Це ж патруль, порушення правил»! А приятель мій — йому: «Та ось, у нас у Молдові закон такий: якщо порушив — або штраф плати, або патріотичну пісню співай із виховною метою!» І той повірив! Потім друг спеціально навіть мені зателефонував, щоб усе це розповісти. Я, загалом, не здивувався навіть: усе буває в нашій країні…»
Настає час фотосесії. Намагаючись під’їхати ближче до СКК, Андрій наїжджає лівими колесами на поребрик і… звідкись із-під днища лунає несамовитий удар. Але навіть це не виводить нашого гостя з рівноваги…
— Нічого страшного! Знаю я цей поребрик; думав, проскочимо. Це ще нічого: от якщо щось подібне трапляється далеко від цивілізації… Ми з дружиною одного разу поверталися з села, а це приблизно 250 км від міста. І просто в селі я наїхав колесом на якийсь штир, що стирчав із землі. Колесо пропоров наскрізь одразу ж!
Дістав «запаску», а в ній ніпель травив. Усе! Їхати нема на чому, а треба: глухе село; сервісу, зрозуміло, немає. Їзда в підсумку була така: 10 хвилин їду — 15 хвилин колесо качаю. За вісім годин десь доїхали… Нога потім боліла страшенно!
Сюжети, сюжети…
Відзнявши кілька фотографій, вирішуємо зробити ще одне коло. І попутно поговорити про роль автомобілів у творах Ківінова. Як виявилося, життя часто саме підкидає письменнику найкращі сюжети!
— Буває, що й просто за кермом придумуєш якісь речі: творче життя таке, що без цього не обійтися. А буває, знаходиш щось цікаве в навколишньому житті.
Наприклад, сюжет книги «Чорний мерин» — це історія, що сталася з одним моїм приятелем. Він точно так само купив собі машину, і через деякий час її викрали. Причому, як потім з’ясувалося, дублікат ключів дійсно був зроблений на заводі Mercedes. Тобто злочинець прийшов на завод, і йому видали дублікат ключів: він надав чужий паспорт, і німці, як то кажуть, прогавили.
Приятель потім до суду подав і виграв його; у підсумку йому відшкодували вартість машини. Ну, а потім він мені розповідав, як машину шукав: вони удвох із другом їздили в місто, представлялися там «крутими» працівниками… Загалом, розповів він мені все, а я й подумав: чому б із цього не зробити цікаву історію?
Зараз за нею, до речі, повнометражне кіно знімають. Наступного року фільм, найімовірніше, вийде на екрани.
— Ну, а надалі ви плануєте розвивати автомобільну тему у своїй творчості?
Спочатку вона була в археолога і заглохла в лісі, внаслідок чого він знайшов скарб. Потім її придбав комівояжер; вона теж заглохла, і він знайшов багатого клієнта. Нарешті, вона потрапила до оперативника, стала допомагати йому розкривати злочини і в підсумку геройськи загинула. Екранізована ця історія була в серіалі «Опера. Хроніки забійного відділу».
Утім, її я, звісно, вигадав. Але в майбутньому щось автомобільне напишу: напевно, що-небудь пов’язане з автобізнесом…
