Gaznaauto Сайт про автомобили
Го виана «морда» з квадратними фарами, стрімко окреслені лінії боковин, м’язисті виштамповки, коротка корма і посадка, низька настільки, що здається, ніби під днище і руки не просунути. На перший погляд купе Chevrolet Monte Carlo 1975 являє собою набір несумісних деталей і опцій. Але буквально через секунду ти розумієш, що цей самий погляд відірвати від нього не можеш фізично, тому що машина має магнетизм величезної сили. Зовсім скоро шок змінюється розумінням того, як сильно різні елементи кузова машини підходять один одному. А далі образ набуває завершеності і намертво осідає в пам’яті.
Цей автомобіль у Білорусі знає будь-яка людина, якій слово «олдтаймер» не чуже. За межами країни Monte Carlo теж непогано відомий, насамперед завдяки потужній харизмі його власника, Олександра Леонідовича Шуріна, одіозної фігури, здатної будь-яку свою появу на публіці перетворити на своєрідний перфоманс. Та й як інакше поводитися, якщо твій автомобіль напханий звуковою апаратурою достатньої потужності для «кислотного» фестивалю середніх розмірів і може при цьому гойдатися в такт музиці, демонструючи всім можливості своєї пневмопідвіски? Повз настільки ефектне «брязкальце» неможливо пройти, тому моя зустріч з Олександром і його Monte Carlo була лише питанням часу.
Зустріч під деревом
Про всі пригоди цієї моделі до приїзду в Білорусь зараз дізнатися навряд чи вийде. Досить і того, що перебудова з її митним оформленням за символічні 25 «целкових» дозволила авто отримати мінську прописку. Навіщо це було зроблено, і що стало з колишнім власником Chevrolet, ніхто не знав. Але майже 10 років гордий «американець» стояв на приколі в одному з міських дворів. Незавидна доля для машини, створеної заради затяжних круїзів хайвеями… За час свого тривалого стояння Monte Carlo ледь коріння не пустив на манер дерева, що стояло поруч. Однак ні «конокради», ні місцева шпана не виявляли до заокеанського гостя особливого інтересу. Найдіяльнішу в цьому участь взяли власники, пофарбувавши авто блакитною фарбою звичайними малярськими валиками! Такий «тюнінг» працював крутіше всякої сигналізації, відлякуючи всіх і кожного. Однак збитків Chevy зазнавав не тільки від негоди, а й від фауни. Машину облюбували птахи, знайшовши при цьому спосіб пробиратися всередину. Подібні візити вбили те небагато, що ще залишилося цілого в інтер’єрі: під час реставрації салону довелося міняти повністю всю оббивку і замовляти окремі деталі, оскільки їх або не було, або були сильно пошкоджені.
Це старе купе змінило власника волею чудесного випадку: Олександр, перебуваючи під враженням від неабиякої кількості пива, раптово побачив цю машину і просто не зміг залишити її й далі гнити. Вчинок істинно лицарський, хоча, можливо, за інших обставин чоловік і не наважився б вплутатися в таку авантюру. На його рішення вплинуло і дитяче захоплення американськими автомобілями. Тож невдовзі було розшукано номінальних власників Monte Carlo, з якими Олександр вдарив по руках і без жалю транспортував свого нового залізного друга у власний гараж. Там і розпочався процес його відновлення.
Дорога в життя
Рік 1973-й для марки Chevrolet був вельми успішним. Її передова модель, «personal luxury coupe» Monte Carlo, непогано продавалася і стримувала конкурентів на гоночних треках. Журнал «Motor Trend» удостоїв її нагороди «Автомобіль року» за передовий дизайн і поліпшену керованість. Після невизнаної першої генерації Monte Carlo виробник зробив рестарт, впровадивши в машину низку інновацій, на кшталт шин радіальної конструкції, газових амортизаторів Pliacell, регульованого за висотою керма, а також стабілізаторів поперечної стійкості (передніх і задніх), після чого та й справді стала їздити краще. Навіть із початковим набором агрегатів (5,7-літровий двигун V8 Chevrolet Turbo-Fire з двома карбюраторами і 3-швидкісна «механіка») авто було вельми жвавим, а з опціональним пакетом SS воно перетворювалося ледь не на чи не найспритнішу «конячку» у своєму класі. До слова, випуск цієї новинки від Chevrolet припинився лише в 2007 році. Історія знає 6 поколінь цієї машини, що була розпродана накладом у понад 2,6 млн одиниць, переживши багатьох і багатьох своїх конкурентів. Навіть Pontiac Grand Prix, на платформі G-body якого було створено цю модель, у комерційному плані виявився не таким успішним.
І ось типовий американський «сімдесятник» опиняється за океаном, десь у біса на рогах, на землі, якої, за неясними уявленнями янкі, і бути не повинно. Як сказав мені з нагоди один турист зі Штатів: «Я думав, у вас тут або море хлюпається, або Чорнобиль стоїть…». Виявляється, ні, не Чорнобиль, а цілком тверда, чиста земля, якою ходять люди, і деякі з них навіть намагаються реставрувати «олдові» тачки. Саме цей Chevrolet Олександр вирішив відновити в заводському стоці.
Нумо подивимося, що там значиться в прайс-листі Monte Carlo 1975 року випуску?
Крім перерахованих уже агрегатів опціонально в машині були присутні: 3-ступінчаста АКПП Turbo Hydramatic, гідропідсилювач керма, електричні склопідйомники, кондиціонер, електропривід сидінь і оздоблення салону «під дерево», зокрема, торпедо та дверних карт (малюнки були «злизані» з панелей Rolls-Royce). Початкова вартість Monte Carlo для американців свого часу становила $3 123, але за автомобіль у такій комплектації їм доводилося розщедритися на всі $5 000. У що обійшовся ремонт нашому герою, Олександр тактовно промовчав. Спочатку.
І все ж реставраційна діяльність просувалася ударними темпами. Справа була 2000 року. Уже за шість місяців усі кузовні роботи було завершено, а деталі інтер’єру, яких бракувало, — доставлено. Щоправда, «рідний» двигун заводитися не побажав, незважаючи на наполегливі «вмовляння» механіків. Тоді Олександр вчинив по-варварськи, замінивши агрегат на мерсівський 3-літровий «дизель» і «автомат» до нього в пару. Вже дуже нашому герою хотілося прогнати «американця» білоруськими трасами. При цьому власник купе чесно визнав такий варіант «тимчасовим» і навіть затіяв кампанію з пошуку спорідненого агрегату від Chevrolet Suburban. Але процес цей затягнувся, і Олександр не побачив гріха в тому, щоб звозити свій Monte Carlo на фестиваль олдтаймерів. Відтоді ця машина стала постійним учасником подібних заходів, принісши своєму власникові 4 кубки і понад 20 призових дипломів…
Низький старт
Габарити (Д/Ш/В), мм
5 245 / 1 930 / 1 344
Звісно, для всіх власників раритетних авто американське купе з німецьким мотором — той ще моветон. Довго так тривати не могло, але Олександр розумів, що немає явища постійнішого за тимчасове, тому об’їздив на Monte Carlo все ближнє заіжжя, попутно не гребуючи з ким-небудь поганятися, і навіть використовував авто як «еврідей». У будь-яких ситуаціях машина показувала себе тільки з найкращого боку, але потихеньку старіла. Билося скло, тріпався кузов, з бамперів зсипався хром. Думки про черговий капремонт відвідували власника luxury coupe все частіше. Момент для нього настав, коли в 2008-му трапилася невелика аварія (гальма відмовили): на швидкості 40 км/год Олександр на своєму олдтаймері в’їхав у зад Audi A8, зім’явши, за його словами, кузов потерпілої до стану А4. При цьому передок самого Monte Carlo пішов у корпус на 15 см, що не завадило «американцеві» своїм ходом доїхати до ремпункту — слава загартованому детройтському залізу. Автомайстерня, до речі, перебувала в Ризі, і там за машину взялися найкращі представники свого ремесла. Робота закипіла. Однак тепер Олександру заводського лиску Chevy здалося мало — він вирішив втілити в життя зухвалий план і зробити зі свого купе лоурайдер.
Доля це, чи збіг обставин — невідомо. Але хтось вигадкам пана Шуріна явно потурав, підсунувши свого часу цей автомобіль, адже Chevrolet Monte Carlo — чи не найбільш підходяща платформа для побудови класичного лоурайдера. Ця субкультура виростає з середовища американських бандитів, які їздили на страхітливих, але доступних за ціною авто марок Ford і Chevy. Щоб виділятися серед маси інших автомобілістів, вони прикрашали тачки, хто на що здатен. Як правило, це були кричуще забарвлення та імітація розкоші в салоні. Ватажки вуличних банд хизувалися преміальними Chevrolet Impala або Cadillac Eldorado, а бідніша публіка наслідувала їх. Так, модель Monte Carlo мала максимальну схожість із Cadillac, за що і цінувалася «королями вулиць». Навряд чи Елліот Естес і Дейв Холлс, дизайнери Chevrolet, прагнули до того, щоб догодити смакам криміналітету, але їхній задум із зовнішньою схожістю Monte Carlo і Eldorado свою справу зробив, і це позначилося на популярності моделі.
Крім зухвалої зовнішності, представники клану Old School, або O.G. Style, як називають у цьому середовищі «правильні» кастом-проекти, мають низку необхідних якостей. Це рамна платформа, повнорозмірний кузов full size, потужний движок і задній ведучий міст. Але основним і головним засобом ідентифікації лоурайдера служить низька, дуже низька посадка. Здебільшого цей ефект досягається завдяки встановленню на автомобіль пневмопідвіски. На зорі «лоу-руху» умільці навантажували свої тачки мішками з піском, а то і зовсім опускали кузов, але дивувати при цьому могли тільки мешканців своїх же кварталів: закон № 24008, запроваджений урядом США в 1959 році, забороняв знижувати рівень підвіски з міркувань безпеки. Усе це вилилося в страйки кольорового населення про нібито утиски громадянських свобод, але щоб зайвий раз не нервувати копів, гангстери погодилися на застосування «пневми».
Такий хід повністю відповідав новій ідеології Олександра і його Monte Carlo. Машину розібрали до гвинтика, обварили дно і переробили абсолютно все, що було необхідно для такої конструкції. Під час кастомізації авто перед власником виникла дилема: або встановити великий ресивер із потужним компресором для пневмопідвіски, або провести якісне стерео. Олександр вибрав останнє, і незабаром Chevy міг похвалитися звуковою начинкою в 1,5 кВт потужності. Та й «пневма» виявилася не настільки кволою, щоб не привернути чужу увагу: хід підвіски міг збільшитися з 3 до 27 см і супроводжувався серією феєричних стрибків. Навіть представник знаменитого ательє West Coast Customs, Біг Дейн, на шоу лоурайдерів ACTIVEOPENAIR (2010 р.), що відбулося в Пітері, відзначив Chevrolet Олександра як найвірніший духу «лоу-руху» проект. На підтвердження своїх слів кастомайзер навіть залишив автограф на кришці ящика для рукавичок Monte Carlo. Подібне визнання чогось, та варте, і купе досі з гордістю носить цю відзнаку.
«На пітерських змаганнях ми всіх здивували, — розповідає наш герой. — Хоча я такого не очікував, думаючи, що я чайник зі своїми 12-ма тумблерами на пульті «пневми». А виявилося, що заявлені машини практично всіх учасників вміють тільки плавно опускатися і підніматися. Коли я це з’ясував, мій Chevy влаштував для всіх справжні танці! Навіть на хардкорному фестивалі у Швеції, який організовувався спеціально для хот-родів і проходив після масштабного ретро-зльоту Power Big Meet, моя машина була однією з найяскравіших. Але ж туди навіть стокові Cadillac 50-х років не пускали».
Вау-фактор на шкоду комфорту
Біло-синє купе втупилося на мене своїми квадратними фарами, ніби оцінюючи. Зносити цю автомобільну зарозумілість мені не хотілося. Чомусь на їхньому місці одразу уявилися добрі фари-кругляші, що додають «американцеві» усміхненості. Може, так і має бути? Олександр погоджується, каже, що фари ці — від Monte Carlo 1976 року випуску, і що «рідна» оптика була-таки круглою. Після аварії господар купе їздив до Швеції, адже тамтешній ринок — справжній рай для європейського реставратора. Але відшукати відповідну «морду» для цього Chevrolet вдалося тільки в рестайлінговій версії. Зате на додачу до неї Олександр купив той самий мотор, якого «американцеві» не вистачало все його нове життя.
Фарбування
Вартість
$3 000
Підходячи засвідчити свою особисту повагу Monte Carlo, мені варто було б перехреститися, оскільки купе раптом почало самовільно збільшувати кліренс, приймаючи загрозливу позу. Про «живі» машини я, звісно, писав не раз, але самому з ними мати справу ще не доводилося. Цього разу мене пронесло, адже замість свого «лоу-вихованця» пустував Олександр, затиснувши крихітний дистанційний пультик у кулаці. Щиро сподіваючись, що на тому сюрпризи закінчилися, я поліз у кабіну…
Як би не так! Насамперед лоурайдер здивував посадкою в нього. Уже розпещений американськими повнорозмірниками, я плюхнувся на передній диван і одразу ж у щось уперся. Навіть повозившись, привільно розкинутися не вдалося. Всьому виною не стільки малий розмір салону, скільки відчуття скутості, яке він викликає. Напевно, так машина пригнічує непрошеного гостя, коли хоче скоріше його позбутися.
Озираючись на всі боки, усюди впираюся в біло-синю шкіру — інтер’єр машини виконаний у суворій відповідності її зовнішньому вигляду. Але з розміром тут і справді біда. Почасти через те, що Chevrolet Monte Carlo — чи не найменший представник американських full size car (його довжина «всього» 5,2 метра); почасти через лоурайдерський тюнінг. Наприклад, від спинок переднього дивана (вони тут роздільні) фахівцям довелося відтяпати неабиякі шматки — інакше б двері, в яких зробили «подіуми» для динаміків, просто не закривалися.
