Gaznaauto Сайт про автомобили
Ми якось звикли записувати себе, російських водіїв, у категорію найвідчайдушніших на світі. Ну або як мінімум найвідчайдушніших серед європейців. І справді, приїжджаючи додому після відносно довгих поїздок Фінляндією, Швецією, Німеччиною, Францією або навіть Прибалтикою, зазвичай перші дні перебуваєш у легкому шоці від того, які всі навколо нахабні, швидкі та нервові. Після подорожі до Італії все навпаки: кілька днів намагаєшся заново прищепити собі звичку пропускати пішоходів і вмикати поворотники, а також відучитися плювати на подвійну суцільну, червоне світло, знаки пріоритету та інші звичні нам речі.
Ця стаття не претендує на звання повного путівника дорогами Італії, а лише відображає суб’єктивні враження від двох тижнів у регіонах Лаціо і Кампанія, в Римі та Неаполі за кермом Smart Cabrio. Розповім і про найулюбленіші місцевими жителями автомобілі, і про дороги, і про паркування, і про те, як дотримуються ПДР (спойлер: ніяк) .
Спостережень багато, читання ризикує бути довгим, тож якщо зараз у вас не так багато часу, збережіть статтю в закладки, почитайте на дозвіллі. Дізнаєтеся багато дивного.
Автопарк
Як і в будь-якій нормальній європейській країні, що виробляє власні автомобілі, в Італії обожнюють місцевий автопром, в основному — маленькі машини А і В-класу. За суб’єктивними відчуттями, найпопулярніші машини — це старі та нові Fiat Panda в різних варіаціях (включно з позашляховою, про яку ми нещодавно писали) і Lancia Ypsilon, знов-таки всіх трьох поколінь. Власне, ці ж моделі продовжують утримувати перші рядки рейтингу продажів донині. Alfa Romeo 147, а також сучасний Fiat 500 разом зі своїми предками Cinquecento і Seicento теж вельми популярні, але все ж менше, ніж Panda і Ypsilon.
Більші машини місцевого походження теж трапляються, але значно рідше: це Fiat Punto різних років, Alfa Romeo 156 і 159, дивовижний бізнес-седан Lancia Lybra. Ось чого практично не видно, то це суперпреміуму від Ferrari, Maserati та Lamborghini. Всупереч стереотипам, це для італійців така ж екзотика, як для нас.
1 / 2
2 / 2
Ретроавтомобілів вистачає, переважно це крихітні класичні Fiat 500, а якщо підібратися ближче до морського узбережжя, то якісь манірні купешки на кшталт Fiat 128. Зовсім старих Alfa Romeo не довелося побачити жодного разу, а екземпляр нині вимерлої марки Autobianchi трапився один раз — шкода, що в темряві, за непридатних для зйомки обставин.
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
З іномарок тут є практично все. Європейські міські авто — у великій кількості: Ford Fiesta і Ka, Renault Clio і Twingo, Citroen C1 і C3, Peugeot 108 і 208. Японія представлена теж здебільшого «малюками»: часто миготять Toyota iQ і Yaris, а також Nissan Micra і Mazda 2. Honda і Subaru в меншому фаворі, зате зустрічаються екзотичні у нас Isuzu і Daihatsu.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
З преміуму майже однаковою мірою поважають «велику німецьку трійку», меншою мірою — Volvo, Jeep і Jaguar, японські «лакшері» зустрічаються ще рідше. На диво багато Rover. Зрозуміло, преміальні «брати менші» в особі Mini і, особливо, Smart — у великій пошані в Італії.
Яких машин мало, так це Skoda, та й корейська експансія від Hyundai і Kia йде мляво — на вулицях їх майже не видно. Хоча раніше у корейців з продажами в Італії все було зовсім непогано. Один із місцевих бестселерів минулих років — Daewoo Matiz! Вважаю, в усьому винен Джорджетто Джуджаро, який і придумав «лупооку» зовнішність Матіза.
Спочатку, як відомо, вона призначалася черговому поколінню Fiat 500, але фіатівці відмовилися від проекту, вважаючи за краще зробити машину більш незграбною. Не пропадати ж добру! Мабуть, корейці вирішили, що італійський «лук» напевно буде успішним на батьківщині, і не прогадали. Ба більше, слідом за Матізом на дороги Італії просочилися в невеликій кількості інші Daewoo, наприклад Lanos і навіть Nubira.
Незвичне для Молдованина видовище — велика кількість мікромашинок-квадрициклів. Єдиний більш-менш відомий у нас представник цього сегмента — індійський Bajaj Qute . У Європі Баджаджі — це рідкість, що зникає, а ось французькі машинки від Aixam, Microcar, Bellier, Chatenet і Ligier — цілком поширене явище. На цих тихохідних «капсулах» з моторчиками від скутерів можна їздити без прав з 14 років, а докладно ми писали про них у великому огляді.
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
До речі, про скутери. Двоколісного транспорту в італійських містах ще більше, ніж чотириколісного. Причому автомобільний патріотизм тут не поширюється, в основній своїй масі мототехніка італійців — це зовсім не Vespa, Aprilia і Moto Guzzi, а максимально нудні й утилітарні Honda і Yamaha. Хоча взагалі різноманітність велика: трапляються навіть чопери Harley-Davidson .
 |
 |
Наостанок — про комерційну техніку, яка теж заслуговує на увагу. Крім безлічі моделей Fiat Professional від Fiorino до Ducato і деякої кількості нудних іномарок того ж форм-фактора тут є багато незвичайного.
Взяти хоча б Piaggio. Справжній символ Італії — це триколісна мотовантажівка (а як її ще назвати?) Piaggio Ape, що ідеально підходить для розвезення вантажів вузькими вулицями. Крім нього популярні маленькі, але вже чотириколісні вантажівки Piaggio Porter, створені у співпраці зовсім не з Hyundai (як можна було б подумати), а з Daihatsu.
 |
 |
Дороги та організація дорожнього руху
Зазвичай, подорожуючи європейськими країнами, я вважаю за краще користуватися периферійними дрібними, а не великими платними дорогами — не стільки з економії, скільки з бажання ближче познайомитися з країною. В Італії ж ця практика мені поступово набридла. Якщо, скажімо, на північ від Риму в провінції Лаціо на дорогах доволі безлюдно, і організація трафіку пристойна, то в Кампанії в околицях Неаполя все дуже погано. Забудова малоповерхова, але щільна (одне маленьке місто просто перетікає в інше), дорожня мережа непродумана, через що постійно виникають затори.
1 / 4
2 / 4
3 / 4
4 / 4
Стан покриття на маленьких дорогах — ще одна ілюстрація до тези, що клімат і якість асфальту — речі не те щоб зовсім не пов’язані, але явно пов’язані не напряму. Клімат теплий і приємний, а щербатих доріг у дрібних ямках і з тріщинами не те щоб дуже багато, але набагато більше, ніж очікуєш побачити в Західній Європі. Щоправда, таких ям, щоб відірвати колесо або взагалі втопити машину в карстових водах (було нещодавно в Башкирії), в Італії немає. Ямки переважно дрібні, а в особливо запущених випадках дороги все-таки лагодять. Але ду-у-уже повільно і ліниво.
Ще ваші плани пробратися до якого-небудь гірського села можуть порушити зсуви ґрунту. Мені доводилося бачити наслідки того, як цілий шматок дороги протяжністю метрів 30 знесло лавиною в річку. Ну а що ви хотіли? Гори є гори.
 |
 |
Тим паче що саме гірські доріжки — справжня відрада для автомобіліста і компенсація від Італії за посередню якість організації руху. Особливо вам вони сподобаються, якщо ви їздите на маленькому задньопривідному авто під назвою Smart з його низьким центром тяжіння, пристойним турбомотором і швидким двозчепним роботом.
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Детально про водійські враження напишу в тест-драйві, тут лише зазначу коротко, що вузькі звивисті дороги з крутими підйомами і спусками — це такий атракціон, що будь-який автомобіліст, який себе поважає, повинен його спробувати. Хоч би як складалося ваше життя, ви просто зобов’язані зробити це, і тоді ви зрозумієте, навіщо машині керованість, і як відчувається справжній драйв, а не перегони від світлофора до світлофора.
З екзотичного можна згадати настільки вузькі вулички, що в них насилу поміщається навіть Smart, з гострокутними поворотами і ухилами під 45 градусів. Причому якщо ви думаєте, що вони суто пішохідні, то помиляєтеся. У зовсім вже маленьких гірських містечках з пішохідними зонами не заморочуються, майже скрізь можна їздити на машинах. Усе впирається (у прямому сенсі слова) в габарити автомобіля і наявність інстинкту самозбереження у водія.
Zona traffico limitato
Саме так називаються зони в містах, куди не можна в’їжджати без спеціального дозволу. ZTL є і в Римі, і в Неаполі, і в сотнях інших великих і дрібних міст. На в’їзді стоять попереджувальні знаки і камери, які зчитують номери. Немає номера в базі тих, хто має доступ? Готуйтеся до штрафу.
Часто в’їзд обмежений у часі — наприклад, вдень ця ділянка міста належить до ZTL, а вночі вільна. Або заборона діє лише у вихідні. Це все можна прочитати на інформаційних стендах при в’їзді — за умови, що ви знаєте італійську, або у вас є перекладач на смартфоні.
Парковка
Якщо ви збираєтеся в Італію на машині, обов’язково з’ясуйте в готелю, чи є в нього власна парковка. Хитрі готельєри часто пишуть «free parking», а на ділі виявляється, що вони мають на увазі якусь публічну парковку за кілометр від місця проживання, де насправді безкоштовних місць тільки 2, а решта всі платні.
І навіть якщо ваш бюджет дає змогу оплачувати парковку, далеко не факт, що ви її знайдете за гроші. Можна об’їхати півміста і скрізь бачити або забиті платні стоянки за розміткою синього кольору, або всілякі парковки тільки для місцевих жителів. Усе це шалено незручно для туриста, але якщо замислитися, то гарантовані місця для резидентів із невисокими пільговими тарифами — це якраз те, чого бракує в будь-якому спальному районі будь-якого російського мегаполісу.
Додаткова складність зі стоянкою в тому, що паркомати здебільшого старі і приймають тільки дрібні гроші. Жодних карт, жодних купюр — доведеться тягати з собою купу «заліза» і весь час його розмінювати.
Якщо жити в місті довго, гарне рішення — це «гаражі», як їх називають, скажімо, в Неаполі. За фактом це ніякі не гаражі, а просто закриті двори-«колодязі», де організували масову платну стоянку. При в’їзді просто віддаєш ключі адміністратору, і він щільно «пакує» машину на вільне місце. У години пік двори забиваються під зав’язку в 5-6 рядів і більше. У разі потреби адміністратор, маючи ключі від усіх машин, «визволить» автомобіль із дальнього ряду.
Звичаї автомобілістів
Як ви вже здогадалися, італійці водять просто жахливо навіть на тлі Молдован. Паркування другим (або навіть третім) рядом на аварійці та перестроювання без жодної світлової сигналізації — це ще добре. Але чи можете ви собі уявити ситуацію, коли людина, якій захотілося потрапити в магазин на протилежному боці вулиці, просто перетинає суцільну розмітку, підлітає до входу, кидає машину абияк «проти шерсті» і спокійно йде за покупками? Обмеження швидкості? Яка нудьга. Камер небагато, тому перевищення на 20, 30, 40 і більше кілометрів на годину — цілком буденне явище.
 |
 |
Але найекстремальніше — обгони на вузьких дорогах. За Смартом у горах взагалі наздогнати важко, бо в поворотах швидкість можна майже не скидати, а за рахунок наддуву він бадьоро дряпається в будь-який ухил. І все ж мене багато разів обганяли, завжди за одним і тим самим сценарієм.
Вкотре я впираюся в тихохода, якого просто неможливо обігнати хоч скільки-небудь безпечно, бо між крутими закритими поворотами — метрів по 100, не більше. Але «гарячих рагацці» це взагалі не зупиняє! Вони вилітають на подвійний-потрійний обгін в умовах обмеженого простору, коли з імовірністю 50/50 наступної секунди з-за гори назустріч може вирулити інший такий самий гонщик, і нема навіть узбіччя, щоб ухилитися від лобового зіткнення. Оскільки італійці дуже побожні католики, ми вирішили, що у них у машинах обладнано прямий зв’язок із небесами, і за потреби вони просто просять по-людськи «Діво Маріє, допоможи обігнати» і все. Що характерно, у них і справді виходило щоразу виконати обгін без аварії.
Мотоциклісти і скутеристи, яких у містах орди, поводяться ще гірше. Зустрічна, міжряддя, узбіччя, тротуари, пішохідні переходи — вони їздять скрізь, створюючи неймовірний хаос, майже як у Китаї. Зовсім нахабні ще порикують моторами, щоб їх негайно пропустили. Наші байкери порівняно з місцевими — просто великосвітські джентльмени.
На іншому полюсі італійського дорожнього божевілля — типовий «дід на Панді». Літніх водіїв за кермом саме Fiat Panda тут так багато, що складається враження, начебто ці коробчасті машинки видають від держави безплатно рівно в день виходу на пенсію. Звісно ж, дідусі й бабусі на Пандах їздять надобережно, «тошнячи» ледве-ледве і пригальмовуючи в будь-якому повороті.
Важливо зазначити, що незважаючи на тотальне нехтування правилами дорожнього руху, італійці загалом неагресивні, і на сусідів по потоку їм беззлобно наплювати. Не надто обтяженого інтелектом любителя висіти на хвості з дальнім світлом я зустрів єдиний раз. Це був, звісно ж, далекобійник, якому не сподобалося, що я перевищував швидкісний ліміт лише на 20 км/год, хоча дорога порожня, і можна було валити і «+40», як йому хотілося.
