Gaznaauto Сайт про автомобили
Валити боком, давати кута… Напевно, кожен школяр бачив хоча б на картинках, що таке керований занос. Ну а ми погортаємо запорошені сторінки історії і згадаємо, кому вперше спало на думку перетворити ковзання в поворотах на професійний спорт.
Дрифт — спосіб пройти поворот не найшвидше, а найбільш захоплююче.
Кейіті Цутія
Як усе починалося?
У різних джерелах можна знайти різні згадки про використання керованого заносу як способу якнайшвидшого проходження повороту. Деякі свідчення заглиблюються навіть у 30-ті роки ХХ століття, де гонщики європейської серії Grand Prix проходили повороти зі зміщенням задньої осі.
Але всі сходяться на тому, що першою країною, де дрифт сформувався як самостійний рух, а не супутня техніка водіння, була Японія.
Саме там у 70-ті роки на звивистих гірських дорогах вуличні гонщики почали освоювати новий для себе спосіб вийти з повороту з мінімальними втратами у швидкості та крутному моменті. Їхнім ідейним натхненником мимоволі став мотогонщик Куніміцу Такахасі, знакова для Японії особистість тих років. Його біографія якнайкраще підходить для ілюстрації до приказки «Все, що не робиться, — все на краще». Він був першим японцем, який здобув перемогу на етапі чемпіонату світу з шосейно-кільцевих мотогонок, вигравши Гран-прі Німеччини 1961 року. Він був найкращим в Іспанії та Франції 1962-го і, можливо, міг би завоювати ще безліч титулів, якби не важка аварія на острові Мен, яка поставила хрест на його кар’єрі мотогонщика, але водночас стала початком нового шляху.
Куніміцу Такахасі, фото: world.honda.com
Такахасі повернувся у великий спорт, але вже як автомобільний гонщик і знову почав перемагати. Гран-прі Японії, японська Формула-2000, «24 години Ле Мана» і навіть Формула-1 — все це входить до його великого послужного списку. Однак не це принесло йому популярність у колах стрітрейсерів, а сам його стиль керування автомобілем. Він входив у поворот на граничній швидкості, створюючи на апексі надлишкову обертальність, яка дозволяла зберегти і темп, і траєкторію. І тут-то дим паленої гуми і ефектність, з якою автомобіль виходив з повороту, і зіграли свою вирішальну роль.
Формування дрифту як професійного спорту
Вуличні гонщики стали активно переймати техніку керування автомобілем у заносі, переносячи її на реалії заміських трас. Ковзання стало невід’ємною частиною перегонів, надавши їм ще більшої видовищності та складності. І одним із тих, на кого стиль Куніміцу Такахасі справив вирішальний вплив, став майбутній «король дрифту» Кейіті Цутія. Він буквально вдихнув життя в те, що спочатку було нелегальними вуличними перегонами, давши початок офіційним змаганням із дрифту. Будучи талановитим гонщиком, Цутія побудував чудову кар’єру професійного спортсмена, що розпочалася з Fuji Freshman series (Чемпіонат новачків Фудзі) і переросла в японську Формулу-3, японський турінговий чемпіонат, NASCAR і навіть Ле Ман. Однак його головною любов’ю були саме дрифт-змагання, які навіть стали причиною позбавлення його професійної гоночної ліцензії на зорі його кар’єри.
Знятий 1987 року фільм Pluspy з його участю укупі з небажанням залишати улюблену справу життя призвели до відсторонення його від офіційних змагань, на щастя, недовгого. Незважаючи на все це, Цутія не полишив прагнень до популяризації та просування цього виду перегонів, а також закликав своїх однодумців «вийти з підпілля» і легалізувати їх.
На треку ти напружений, тепер ти бачиш, як це важко. Ти можеш бути найшвидшим на вулиці, але поки ти не впізнаєш треку, ти недостатньо хороший, щоб сидіти за кермом.
Кейіті Цутія
Підсумком його старань і спільної роботи з Даїдзіро Інада, засновником автомобільного журналу Option і Токійського Автосалону, стало створення в 1999-2000 роках професійної серії D-1 Grand Prix, яка сьогодні є найбільшою асоціацією дріфту в світі.
Щорічно в рамках цієї серії проводяться змагання в Японії, Малайзії, США, Новій Зеландії та інших країнах. Для участі недостатньо просто зареєструватися і купити машину, потрібно довести свій рівень майстерності, вигравши в одній з основних національних дрифт-серій. Пілоти D-1 отримують ліцензії, що дають змогу брати участь у кваліфікаціях і національних серіях, а також отримувати запрошення на виставки та заходи. Суворо регламентовані й технічні особливості автомобілів, що допускаються до участі в змаганнях, починаючи від типу приводу (заборонені повнопривідні автомобілі, але дозволені повнопривідні та передньопривідні автомобілі, переоснащені під задній привід) і типу кузова (автомобілі мають бути в заводському типі кузова, кабріолети мають бути оснащені жорстким дахом і захисним каркасом на випадок перекидання) та закінчуючи наявністю VIN і каталітичного конвертера у випускній системі.
Що таке дрифт-кар?
Та це Цефіро!
Кейіті Цутія про Nissan Skyline V35
Так вийшло, що для успішного дрифту не підходить будь-який середньостатистичний Ніссан Мікра або дизельний Фольксваген Пассат. Мало мати і просто задній привід — треба створити на задніх колесах хоч якийсь запас потужності, який дасть змогу водієві викликати їхнє пробуксовування під час проходження повороту. Це було зрозуміло і японським стрітрейсерам сімдесятих-вісімдесятих, тому автомобілі для дрифту готували з особливою ретельністю та любов’ю. То на чому ж вони їздили? Віддаючи данину поваги, почати варто з автомобіля чемпіона і батька-засновника. Автомобіль Кейіті Цутія досі посідає особливе місце в дрифт-культурі, ця модель донині використовується багатьма пілотами, як початківцями, так і заслуженими. Toyota Sprinter Trueno AE86, що випускалася з 1983 по 1987 рік, стала першим і основним автомобілем, на якому Цутія відточував свою майстерність і який приніс йому популярність. Маленький, легкий задньопривідний хетчбек (а строго кажучи, ліфтбек) був популярний у найрізноманітніших видах автоперегонів: кузовні, кільцеві перегони, ралі і, звісно, дрифт.
На фото: Toyota Sprinter Trueno AE86
Платформа, що стала одним з останніх задньопривідних «візків» у цьому класі, вага менш як тонна, а точніше, 950-970 кілограмів, збалансованість, опціональний заводський диференціал із підвищеним внутрішнім опором і відносно потужний двигун 4A-GEU, який видавав 128 «коней» і охоче піддавався тюнінгу, стали візитною карткою автомобіля та перепусткою у світ великих перегонів. А його легка незграбність і висувні фари надавали йому особливого шарму. В Японії Toyota AE86 має прізвисько Хаті-Року, що в перекладі означає, як не дивно, вісім-шість. А автомобіль, що належить Кейіті Цутія, називають «Маленький Хаті, який зміг». Саме на ньому Цутія прошиває трасу у фільмі Pluspy.
Повний опис його характеристик займе дві сторінки, а їх розбір — два дні. Досить сказати, що він не зовсім стоковий, з двадцятиклапанним 7A-GE під капотом, карбоновим зчепленням, кермовим керуванням з кастомними поворотними кулаками і виготовленим на замовлення обвісом. Логічно припустити, що на всіх Toyota AE86 не вистачало, а якщо навіть і вистачало, то хотілося альтернатив. І їх було більш ніж достатньо. Класичними автомобілями для дрифту вважаються Nissan 180SX, Nissan Silvia, Nissan Skyline, Nissan 200SX, Nissan. Але досить Ніссанів! Ще підійдуть Toyota Chaser, Toyota Mark II, Toyota Soarer (ну і Lexus SC400, відповідно, як же без їхнього чудесного чотирилітрового 1UZ-FE), Toyota Supra, Toyota Altezza (і Lexus IS), а ще Mazda MX-5, Mazda RX-7, Mazda RX-8, Honda S2000 і деякі інші.
На фото: Toyota Supra
Невже можна дрифтити тільки на «японцях»?
Варто зазначити, що рецепт приготування дрифт-кара необов’язково має містити один із перерахованих вище інгредієнтів. Специфіка перегонів така, що секрет успіху не в шильдику на кришці багажника, а в конкретних технічних особливостях, тому список автомобілів варіюється від країни до країни і від клубу до клубу. Так, у США успішно ввалюють на Dodge Charger, Dodge Viper, Chevrolet Corvette і Pontiac Solstice (кому такий знайомий?), німці катаються на BMW 3 Series, Mercedes C-Class і навіть Porsche 911. Шведи, своєю чергою, прекрасно почуваються у Volvo 240 і Volvo 340, a Молдовани — в усьому перерахованому вище, хоча є і моделі, побудовані на базі вазівської класики, ГАЗ-21 та інших представників нашого автопрому. Англійцям пощастило трохи більше — рух у країні лівосторонній, тому імпорт JDM (Japanese domestic market, автомобілі, випущені для домашнього японського ринку) є кращим рішенням для жителів Сполученого Королівства.
На фото: Dodge Viper
Чому найкращим? Адже не дарма навіть у 2014 році в списку найкращих гонщиків серії D1 Grand Prix значаться пілоти на Nissan 180SX, Nissan Silvia S14 і S15, Toyota AE85 і Mazda RX-7, незважаючи на те, що машини вже далеко не в дівочому віці. Ці нестаріючі легенди ще довго тішитимуть нас своїм дизайном, знайомим із дитинства, що закарбувався в пам’ять з іграми серії Need for Speed: Underground і наклейками з жуйки Turbo.
А що є новенького?
Прогрес не стоїть на місці, а автовиробники продовжують радувати нас спортивними машинами з приводом на задню вісь. Серед сучасних авто, уподобаних дрифтерами, є такі екземпляри, як Nissan 350Z (якому, безсумнівно, незабаром складе компанію 370Z), Lexus IS350, Toyota Mark X, Nissan GT-R R35.
На фото: Nissan GT-R R35
Приємним подарунком для шанувальників дрифту стала випущена в 2011 році Toyota GT86, двохсотсильне купе з напрочуд знайомим індексом. «Вісімдесят шоста» спирається на багату спадщину середини дев’яностих, уособлюючи собою новий розділ у спортивній історії Toyota. Адже своє ім’я вона запозичила саме у «Хаті-Року», будучи його ідеологічною і технічною наступницею. Шанувальники явно оцінили таке уважне ставлення до спадщини марки, і в 2014 році в тридцятці найкращих пілотів D1 Grand Prix значаться вже три гордих індекси GT86. У наступній статті серії ми розповімо, що таке дрифт, як влаштовано суддівство в дрифт-змаганнях і чому не все те дрифт, що їде боком.
