Масові та невідомі радянські «інвалідки» та їхні конкуренти

У попередній статті про повоєнні так звані «інвалідки» ми вперше торкнулися найпростіших і нині міцно забутих триколісних мотоколясок, які надали важливу допомогу радянським воїнам-інвалідам. У цій статті розповімо про їхніх прямих спадкоємців — солідніші, зручніші та досконаліші чотириколісні машини, які інвалідам видавали безкоштовно через органи соцзабезпечення.

Свого часу вони заслужили не тільки визнання людей з обмеженими можливостями, а й всенародну популярність, зігравши в улюбленій радянській кінокомедії Леоніда Гайдая «Операція “И” та інші пригоди Шурика».

Кадр із легендарного фільму за участю актора Євгена Моргунова та «інвалідки» С-3А, прозваної моргунівкою

Легендарна мотоколяска СМЗ С-3А

Конструктивно скромна двомісна мікролітражна мікролітражна «інвалідка» С-3А, що випускалася з 1958 року на Серпуховському мотоциклетному заводі (СМЗ), була чотириколісним розвитком попередньої моделі С-3Л із заднім мотоциклетним мотором у вісім сил. Основними відмінностями були новий металевий кузов із круглим кермовим колесом і двома фарами, чотириступінчаста коробка передач і електростартер, а рейковий кермовий механізм і передня незалежна торсіонна підвіска застосовувалися в СРСР уперше. Максимальна швидкість не змінилася — 60 км/год. Споряджена маса становила 425 кг.

Радянський інвалідний візок СМЗ С-3А з суцільнометалевим кузовом. 1959 рік

Інтер’єр кабіни з круглим кермом і ручними органами управління (фото Lane Museum)	346-кубовий мотоциклетний двигун у задньому моторному відсіку (фото Lane Museum)

Через чотири роки у виробництво надійшов покращений варіант С-3АМ з телескопічними гідроамортизаторами підвіски. До 1970 року, коли його змінила версія С-3Д, було зібрано понад 203 тисячі серпуховських мотоколясок.

Модернізована машина С-3АМ на одному з аукціонів старовинних автомобілів (фото RM-Auctions)

Невідомі радянські «інвалідки»

За часів, коли тільки починалося масове виготовлення перших радянських інвалідних автомобілів, було розроблено та випробувано принципово нові експериментальні чотириколісні мотоколяски, насичені оригінальними конструктивними рішеннями, що перевершували іноземні конструкції та на короткий час виводили СРСР у лідери в цій галузі.

У 1958 році, коли у виробництво пішла модель С-3А, на Горьківському автозаводі побудували дві інвалідні машинки ГАЗ-18 з ручним керуванням. Їхніми особливостями були дослідний двоциліндровий 620-кубовий мотор на 18 сил (половинка від двигуна «Москвича-402»), передня незалежна торсіонна підвіска і звичайна триступінчаста коробка передач із гідротрансформатором, що давала змогу керувати однією рукою. Машина важила понад півтонни і розвивала швидкість 40 км/год. У виробництво настільки неординарна конструкція не надійшла.

Дослідний автомобіль ГАЗ-18 для інвалідів. 1958 рік (з архіву І. Падеріна)	Дводверна машина ГАЗ-18 з ручним керуванням у музеї Горьковського автозаводу

У 1962-му у співпраці з Науковим автомоторним інститутом (НАМІ) для перспективної заміни слабкої, некомфортної та галасливої «інвалідки» С-3А було складено єдиний чотиримісний прототип СМЗ-НАМІ-086 «Супутник» з несучим кузовом купе. Його обладнали дослідним 15-сильним двигуном заднього розташування (половинка від V-подібного мотора першого «Запорожця»), незалежною торсіонною підвіскою і чотириступінчастою коробкою передач з електромагнітним зчепленням. У серію він теж не пішов.

Перспективний задньомоторний автомобіль для інвалідів СМЗ-НАМІ-086 «Супутник». 1962 рік (з архіву НАМІ)

Водночас за кордоном посилено розробляли і випускали подібні простенькі економічні та недорогі машинки, розраховані насамперед на маси збіднілих за час війни покупців. Інтерес до таких засобів пересування у великих містах підігрівали податкові знижки, можливість рухатися велодоріжками і дозвіл керувати ними молодим людям, які за віком могли отримати тільки права на керування мотоциклом. У деяких країнах на них дозволялося їздити взагалі без прав.

На відміну від радянських «інвалідок» С-3А, на Заході серійно взагалі не випускали спеціальних інвалідних автомобілів, які могли б скласти серпуховській продукції будь-яку конкуренцію, тому в цьому огляді проведемо їхнє віртуальне порівняння з подібними багатоцільовими мінікарами і мікрокарами.

Рідкісні закордонні «інвалідки» не були кращими за наші

Після війни першу групу мікрокарів склали підкреслено примітивні і максимально дешеві споруди на велосипедних колесах з мотоциклетними агрегатами, кік-стартерами і сталевими рамами. На них монтували одноциліндрові мотори потужністю не більше 7,5 сил, триступеневі коробки передач і ресорно-пружинні підвіски. До другої групи входили «майже нормальні» мініавтомобілі з двоциліндровими двигунами потужністю до 10 к.с., чотириступінчастими коробками та електричними стартерами.