Gaznaauto Сайт про автомобили
Це був абсолютно божевільний проект автомобіля майбутнього з мотором від вертольота, гумовою підвіскою, унікальною пасивною безпекою… А головне — дешевий! Він міг перевернути післявоєнний американський автопром. Але — не зміг.
Близько 9-ї години вечора до маєтку Такерів, що був затишно розташований на околиці міста Іпсіланті, штат Мічиган, підкотило чорне таксі. Гомін численних мешканців цього маєтку одразу стих: майже всі домочадці почали спостерігати за таємничим паном, що з’явився з машини. — Якось він дивно виглядає, — шепотілися діти. Просто на їхніх очах гість злісно вилаявся і почав зчищати собаче лайно зі своєї підошви. — Одягнений весь у чорне. І капелюх у нього чудовий! — З ним усе гаразд! — осадив діточок батько. — Він прибув прямо з Нью-Йорка, а там усі так виглядають. Його звуть Ейп Карац. Це фінансист із приголомшливою діловою хваткою, і я розраховую на його допомогу. Тож не ставте йому зайвих запитань і стежте за своїми манерами!
Діти, всі як один (а було їх четверо), подивилися на свого батька. Із завмиранням серця вони стежили, як добре обличчя цієї людини стає непроникним, набуває твердості. Вони знали, що Престон Томас Такер ніколи не пилить даремно, тому слухняно затихли. Ось-ось мало статися щось важливе. Щось, що стосується всіх у цьому будинку. А можливо, і цілої країни…
Небезпечна інвестиція
— Ейпе, друже! — закричав господар із порога і відчинив обійми назустріч гостеві, — Я так радий, що ти нарешті приїхав!
— Чорт би побрав цю глушину, Такер, — усе матюкався фінансист. — Як ви можете жити в такій глушині? Де ресторани, що працюють цілодобово? Хіба тут вип’єш кави о другій годині ночі? Та у вас навіть забігайлівки ніякої поруч немає! Одні тільки дерева, дерева, дерева.
— Зате повітря чисте. Упевнений, такого немає в Нью-Йорку! Проходь у будинок, твоя кава зараз охолоне…
Карац протягнув парадною свою довготелесу фігуру з гуркотом, немов лицар у заіржавілих обладунках. Він бурчав навіть тоді, коли відсьорбнув, можливо, найкращу каву, яку йому доводилося куштувати. Увесь цей час він виглядав так, наче не міг повірити, ніби робить щось таке, за що йому не виплатять комісійних. Та ще господар будинку весь час либився, як ідіот — невже це був той самий Такер, чиє ім’я стало легендою серед автодилерів?! Дивно, дуже дивно…
— Що за справа в тебе, Такер? — запитав у лоб фінансист. Він не збирався засиджуватися тут. Уся ця затишно-домашня атмосфера діяла Ейпу на нерви.
— Я покликав тебе заради цього, — усміхнувся Престон, дивлячись за спину свого гостя. Там, на мольберті красувався ескіз витонченого автомобіля. Плавні лінії приосадкуватого корпусу навіювали думки про дивовижну субмарину, або про всі ці літаючі апарати, оспівані письменниками-фантастами.
— Автомобіль? — про всяк випадок перепитав Карац, знімаючи окуляри. — Ти хочеш сказати, що я приїхав у цю глушину заради ще одного автомобіля? Я розчарований, Такер. Моя відповідь — ні!
Господар будинку набрав побільше повітря в груди. Посміхнувся, збираючись із думками. Він знав, що йому попався міцний горішок, розколоти який буде не просто. Тим важливішою була для нього підтримка такої людини. Потрібно було лише показати йому всю красу своєї ідеї. А вже він, Престон Томас Такер, умів переконувати.
— Ейп, друже, на дворі 1945 рік. Війна закінчилася! А що, згідно з даними соцопитування, найбільше захочуть отримати американці, коли припиниться Друга світова? Нову машину — так відповіло 85% населення! Невже ти думаєш, що для всіх цих людей буде краще купувати старі моделі, які робив Детройт до війни, ніж придбати машину майбутнього, таку, як ця?! Якщо ми використаємо твої зв’язки, то встигнемо зібрати прототип уже до Різдва…
— У мене НЕМАЄ таких зв’язків, — перебив Карац. — Я лише сказав, що ЗНАЮ людей, знайомих з іншими людьми… Так от, від усіх них, і від себе особисто я кажу: ні! У тебе немає ні найменшого шансу!
— Як ти можеш так говорити, якщо навіть не вислухав моїх ідей.
Фінансист стомлено зітхнув. Безумовно, чутки про цього Такера сильно перебільшені, якщо він не розуміє елементарних речей…
— Ідей? Це Ейнштейн висував ідеї! Він вивів такі числа, про які не чув навіть Господь! І чого йому це коштувало? Аркуша паперу і пари олівців… А щоб побудувати машину, потрібні мільйони доларів! І в тебе їх немає. Значить, говорити нема про що.
Рука Ейпа Караца вдарила по столу з твердістю ножа гільйотини. Такер був збентежений. Навіть діти, які грали в «Монополію» у вітальні, втиснули голови в плечі — настільки гучним і несподіваним був цей звук.
Престон довго дивився вслід гостю, який їхав у чорному таксі. Курив і твердив сам собі: «Нічого. Він повернеться. Вони всі повертаються». І справді, люди, яким належало працювати з Такером, завжди приходили до нього. Рано чи пізно, але приходили.
Сказати, що Престон Такер мріяв створити власний автомобіль, означає не сказати нічого. З самого дитинства він уболівав перегонами і навіть на першу свою роботу в Cadillac він влаштувався заради того, щоб вистачало грошенят частіше ходити на спідвей. Усе його життя (не рахуючи короткочасної служби в поліції) оберталося навколо одних лише автомобілів. Коли Такер відкрив у собі талант продавця, то відразу вирішив податися в автобізнес. Як торговий представник він встиг попрацювати з такими компаніями, як Studebaker, Stutz, Pierce Arrow, Chrysler і Dodge. Крім того, Престону вдалося взяти участь у розробках швидкісних прототипів самого Гаррі Міллера, найкращого дизайнера перегонових машин усіх часів.
Дебют Такера як інженера припав на початок Другої світової. Заповзятливий винахідник першим відгукнувся на контракт військового відомства Нідерландів, представивши їм проект швидкісного броньовика. Випробування Tucker Tiger Tank 1938 року засвідчили, що прототип має не лише просунуте оснащення та ефективну броню, а й здатний розвинути спринтерську швидкість у 160 км/год!
Шкода, що через раптову окупацію Нідерландів фашистськими військами в 1940 році, броньовик так і не показав себе в справі. Американський уряд, своєю чергою, відмовився від нього через «зайву швидкохідність для ведення ефективних бойових дій». Зате рухома турель із куленепробивного скла, більше відома, як «вежа Такера», військовому відомству США сподобалася, і контракт на її виробництво все ж був підписаний. Її масово встановлювали на торпедні катери і бомбардувальники, тож інженер непогано заробив на своєму винаході.
І ось, Друга світова, нарешті, закінчилася. Настав час миру і нових можливостей. А отже, мрія Престона Томаса Такера про виробництво власного автомобіля могла здійснитися. Шлях до неї все ще виглядав тернистим, вибоїстим і довгим, але в кінці вже виднілися проблиски світла. Щоб дійти до них, потрібно було лише правильно розставити пріоритети.
Ентузіаст за природою, Такер при цьому не був ні наївним, ні дурним. Він бачив ризики на які йшов, кидаючи виклик усьому автомобільному світу, але також він вірив і в силу людського духу. Невиправний альтруїст, заради мрії він не пасував ні перед бюрократами, ні перед власною фінансовою неспроможністю. До того ж, ця людина була патріотом, і все ще вірила, що США — це країна можливостей, де для кожної гідної ідеї знайдеться місце.
Рекламна стаття в журналі «PIC», що розхвалювала «автомобіль майбутнього», була випадковою, навіть пустотливою витівкою, але ще більше зміцнила Такера в його намірах. «Я збираюся побудувати найкращий у світі автомобіль, рівного якому просто не існує! Він буде просторим, комфортабельним, гранично доступним. Його розгін до 100 км/год становитиме 10 секунд, а максимальна вартість не перевищить 2.500$!», — стверджував Престон у своєму першому інтерв’ю.
Дивно, але його словам люди не тільки повірили — вони готові були укласти угоду негайно! За один лише тиждень Такеру написало понад 150 тисяч американців з усієї країни. «Де я можу купити Tucker?», “Як правильно оформити папери?”, »Коли буде готова моя машина?» — листи з подібними запитаннями поштова вантажівка привозила до маєтку Такерів мішками.
— Ти хотів інвестицій, Ейпе? — переможно посміхався Престон, — Нехай ці люди самі говорять за себе!
Інженер-новатор, а коли потрібно — талановитий продавець, Такер зумів роздобути капітал, не маючи на руках навіть виразних креслень. Усе, що бачили потенційні покупці, це футуристичний малюнок із розмитими контурами в журналі, присмачений запаморочливими запевненнями, і тільки. Але навіть цього публіці виявилося достатньо, щоб повірити в «автомобіль майбутнього» — так людям набридли застарілі тарантаси, які випускалися «Великою трійкою», та нескінченні черги, пов’язані з їх купівлею.
Ми забули про дизайн!
— Містере Такер, щоб перетворити сімейний автомобіль на ракету, потрібно зробити ще кілька кроків у бік аеродинаміки, — щуплий молодий чоловік говорив тихо, навіть терпляче, пояснюючи своєму опонентові ази автодизайну. Якби їхню розмову раптом побачив сторонній, то дуже здивувався б несхожості цих двох типів: поруч із ведмежоподібним Такером молодий оратор виглядав, наче витончене хиже звірятко, не крупніше за ласку. Проте Престон, чиє ім’я вже прогриміло в газетах, уважно слухав його і навіть кивав, погоджуючись.
— Ти змінив мої двері, як я погляну, — сказав Такер, щоб вставити хоч щось у монолог інженера.
— Так, сер. Тому що у вас висота салону становить 80 см, а людині середньої комплекції потрібно 90 см. До того ж щоразу, коли ви відчинятимете двері, вони вдарятимуться об тротуар. Тому я змістив їх у бік даху, як у літака…
Це був Алекс Тремуліс, видатний автодизайнер, чиє ім’я стояло поруч із чудовим автомобілем минулого, Cord 812, і ще прогримить у майбутньому. Вони з Такером знайшли один одного в самий слушний момент — перший щойно звільнився з ВПС і шукав роботу собі до душі, а другому конче потрібен був готовий проект автомобіля, поки податкова служба не визнала в ньому спекулянта.
І ось, на мольберті красувався закінчений образ того самого авто, про яке так довго мріяв Такер. Великий, місткий кузов сягав 5,56 метрів, а колісна база становила 3,25 метра. При цьому машина не здавалася потворною чи огрядною, навпаки — через 1,5-метрову висоту та дуті конуси крил вона виглядала екзотично. Спадаючий контур даху, масивна квадратна щелепа на триокій «морді», шість т вихлопної системи, що хижо випирають з-під бампера, — Тремуліс зробив усе, щоб надати моделі схожість з інопланетним літальним апаратом (про цю його пристрасть знало ще небагато людей), і тепер побоюючись втягував голову в плечі. Але Престон Такер виявився задоволений. Автомобіль мав зухвалий, зухвалий вигляд. Так виглядати йому було написано на роду.
— У вас немає заперечень щодо такого дизайну? — наважився запитати Алекс.
— Це чудово! У мене ще немає відділу дизайну, але я хочу, щоб його очолив ти, — коротко кинув Такер, ляснувши художника по плечу. Тремуліс із полегшенням видихнув і втупився у свої роботи. У круглих скельцях його окулярів ще довго відбивалося зображення «автомобіля майбутнього»…
— Якщо ти зібрав автомобіль у сараї, це ще не означає, що тобі під силу серійне виробництво, — умовляв Престона фінансист Ейп Карац. — Щоб громадськість всерйоз визнала Tucker Motor Corporation, нам потрібно десь випускати твої машини. Для цього необхідний завод.
— Як щодо колишнього авіаційного заводу Доджів у Чикаго? — поцікавився Такер. — Ну, того самого, де випускали бомбардувальники В-29? Він же ніким не зайнятий?
Ейп затягнувся сигаретою так міцно, що викурив третину за раз. Потім пильно подивився на свого компаньйона. Карац ще не навчився визначати, чи жартував Такер, чи говорив серйозно. Цього разу він, начебто, налаштований рішуче. Що ж, тим гірше для всіх…
— Такер, це 16 будівель на 2.000 км²! Площа однієї будівлі — 5 км² (500 га)! Це найбільша у світі будова під дахом!
Очі Престона сяяли, як різдвяні гірлянди:
— Фантастика, Ейпе! Це те, що мені потрібно. Саме там я зможу побудувати все, про що мріяв: спортивні автомобілі, сімейні купе, вантажівки, та що там — літаки!
— Це погана ідея, Такер! Погана! — Карац знав, що розмова вже закінчилася, але все ще намагався відмовити цього безумця не робити помилку. Хоча найбільшою помилкою була його власна участь у цьому проєкті… — Навіть якщо станеться диво, і уряд нам повірить настільки, що віддасть цей завод, ми все одно будемо приречені. Його хоче отримати сам Форд, а вороги нам зараз ні до чого. Особливо такі…
Без толку — Такер уже почувався господарем колишнього авіаційного заводу (це було написано в нього на обличчі). Ейп зітхнув. Треба було ще переконати сенаторів. Але як?
Блискучий перфоманс
На дворі був сонячний день, хоч і понеділок. Рівно о 3 годині дня представники Tucker Motor Corporation завітали до будівлі військового департаменту, що у Вашингтоні. Наближався час обіду і в конференц-залі Комітету з військових асигнувань без кінця снували офіціанти. Престон трохи нервував: саме зараз справа всього його життя залежала від цих жуючих людей. Уперше йому було ТАК невесело, і все це підприємство здавалося безглуздою витівкою.
Він почав свою презентацію з короткого слайд-шоу якраз у той момент, коли сервірувальники почали нарізати м’ясо. «Саме час», — похмуро посміхнувся Такер, “я їм показую людей, які розбилися в дорожніх катастрофах, а вони жують стейки з кров’ю”.
Ситуація і справді була сповнена сюрреалізму, немов зійшла з полотна Ієроніма Босха: поважні джентльмени чинно трапезують, радячись один з одним у напівголос, а на екрані перед ними миготять зображення автомобілів, що горять, і понівечених людей.
— Кожні 25 секунд хтось гине або калічиться в автомобільній аварії, — зібравшись з духом, заговорив Престон. Люди потроху почали відриватися від своїх занять. — 60% дорожніх пригод трапляється під час повороту, тому що часовий розрив між моментами, коли ви повертаєте кермо, і тим, як фари висвітлюють дорогу, становить близько 2 секунд. В автомобілі Tucker разом із поворотом керма рухаються і крила, і фари. Тому ви завжди бачите, куди їдете.
Престон ненадовго замовк, щоб перевести дух. Проектор клацнув, змінюючи картинку. Новий кадр із порізаним жіночим обличчям породив обурені зітхання. Хтось не витримав, і, чортихаючись, вийшов з-за столу.
— Ця жінка вилетіла через вітрове скло, — прокоментував винахідник. — У Tucker воно згинається, а під час удару вилітає разом із рамкою, щоб нікого не порізати. Заради підвищення безпеки своїх машин ми плануємо використовувати безосколкове скло, покрите полімером. Щоб захистити пасажирів, весь салон моделей Tucker буде укладений в силовий каркас, а приладова панель одягнена в енергопоглинаючу пористу гуму. Завдяки задньомоторному компонуванню, люди всередині машини не будуть розчавлені двигуном. А ще у нас є прив’язні ремені…
Оратор прискіпливо подивився на екран, де знімки жертв ДТП змінювалися ескізами майбутньої моделі Tucker Motor Corporation. Дійсно, машина мала ефектний вигляд, особливо на тлі розкурочених кузовів інших автомобілів. Але чому ж «обідня» конференц-зала вже спорожніла на дві третини?
Що ж, Такер і сам вирішив закруглятися. Залишилося поставити цій публіці своє останнє, головне запитання і можна вирушати додому. Він глянув на свого беззмінного консультанта, і той помітив, що в очах Престона з’явився небезпечний блиск. Ейп у розпачі замахав руками, мовляв, «ні, не роби цього!», бо знав, що буде далі. Але Такера вже було не зупинити:
— Чому, панове, «Велика трійка» витрачає мільйони доларів на виробництво, при цьому не витрачаючи на безпеку жодного цента? Я знаю, ви знаєте, всі знають: їм просто наплювати на людей. Їх хвилює тільки прибуток! Дозвольте зауважити вам, і я кажу це від щирого серця, автомобільна промисловість Америки винна у злочинній недбалості. Вона відповідальна за масові вбивства! Дякую, що приділили мені час…
Після такої гучної заяви Карац уже ставив хрест на ще не народженій компанії Tucker Motor Corporation. Навіть її засновник якось зіщулився і поник. Але цього разу небожителі американського автопрому обдарували своєю прихильністю Престона Томаса Такера, і вже наступного дня той підписував документи про отримання власності. Це було неймовірно!
Звісно, угода з урядом нав’язувала певні зобов’язання. Щоб підтвердити свою спроможність, Такеру необхідно було набрати активів на суму не менше 15 мільйонів доларів і в перший же рік роботи фірми випустити 50 машин. Але перед цим йому слід було представити їздовий прототип, тобто той самий автомобіль, який так довго нахвалювали в газетах. А такий ще навіть не був готовий…
— Я зв’язався з найкращим агентом із бізнесу на півночі Атлантики, — доповідав Карац. — Наші успіхи викликали сенсацію! Усі тільки й говорять про нову автомобільну компанію, якій вдалося відхопити цей гігантський завод! Моя людина хоче помістити твою машину перед будівлею біржі, а поруч гратиме оркестр і стоятиме менеджер, якого інвестори благатимуть на колінах про купівлю хоча б однієї нашої акції! Усе, що нам потрібно, це дати їм таку можливість…
Хто б міг подумати, що відокремлювати Престона від його мрії одного разу буде така «дрібниця», як готовий автомобіль. Але справи йшли саме так: преса шаленіла, вимагаючи «машину майбутнього», публіка будувала плани і губилася в здогадах, конкуренти злісно посміювалися, а Такер старанно майстрував прототип. До дня, коли він офіційно вступав у права власника легендарного заводу, залишалося всього 2 місяці. Це був найпізніший термін, щоб оприлюднити перший у світі Tucker.
Труднощі в металі
Команда навколо винахідника зібралася найвідданіша. Едді Дін, талановитий самоучка, очолив ватагу механіків і розбирався з двигуном. Джиммі Сакіяма, інженер, який працював із Такером ще над рухомими турелями, вирішував проблеми з трансмісією; Алекс Тремуліс верховодив над усіма бляхарями, яких вдалося зібрати. Це були найкращі фахівці в штаті, досвідчені, з творчим мисленням. Але їх виявилося занадто мало, щоб усе зробити вчасно.
— У Ford Motor Company йде 9 місяців на те, щоб машина пройшла шлях від глиняної моделі до прототипу! — обурювався Тремуліс.
— Але ми ж не такі копуші, правда? — відповідав Такер. Він навіть думати не хотів, що буде, якщо вони не встигнуть.
За ці 2 місяці домашня майстерня Престона стала справжнім пеклом для її мешканців: люди пропадали в ній цілодобово, намагаючись втілити в життя те, що так здорово виглядало на папері. Мало кому тоді вдавалося проспати більше 4 годин поспіль. При цьому, членам Tucker Motor Corporation доводилося в основному працювати не руками, а головою, на ходу вирішуючи безліч найрізноманітніших питань.
Раму, наприклад, перший Tucker запозичив від машин, що іржавіли на звалищі. Частини кузова штампувалися і варилися до неї вручну. Мотором прототипу слугував 6-циліндровий верхньоклапанний агрегат об’ємом 9,65-літра і теоретичною потужністю 150 к. с. (власної розробки Гаррі Міллера) У пару до нього встановлювали 4-ступінчасту трансмісію Tuckermatic.
Творці планували оснастити двигун прямим уприскуванням пального, але швидко відмовилися від цієї затії на користь карбюраторів — занадто слабким він виявився для своїх розмірів, хоча щоб запустити машину, знадобилася електрифікація потужністю в 24V. Не все гладко було і з коробкою передач: вона постійно заїдала, а задній хід спрацьовував через раз. Крила, що повертаються, також були замінені на звичайні — Тремуліс запевняв, що вони небезпечні на високих швидкостях. Зате зробити рухомою середню фару-шукач йому виявилося цілком під силу.
— Я не бачу свою машину! Що ви зробили з моєю машиною? — без кінця повторював Престон, немов у маренні. Його прототип дійсно вийшов сирим, далеким від ідеалу напівфабрикатом. Щоб встигнути вчасно, команді Такера довелося багатьом пожертвувати.
Вона завелася! Вона поїхала! Хоча…
На презентацію першого в історії автомобіля Tucker, що припала на 19 червня 1947 року, з’явилося все сімейство Престона, а також команда механіків у повному складі. Десь у глибині заводу, далеко від сцени і урочистого світла софітів, сиротливо спочивав прототип. Від сторонніх поглядів його вкрили важкою тканиною, а навкруги діловито снували робітники, закручуючи останні гайки і наводячи марафет. В очікуванні гостей усі помітно нервували, адже не можна було навіть припустити, як поведе себе щойно зібраний автомобіль.
— Спочатку я повільно божеволію, намагаючись поставити це корито на колеса, а потім ще й добровільно з’являюся на власне розп’яття, — гарчав Такер, міряючи кроками свій завод, який в одну мить перетворився для нього на найбільшу клітку у світі. — Нічого, хлопці! Щойно ми закінчимо тут наше шоу, то почнемо будувати саме ту машину, яку задумав я!
Потім у будівлю заводу хлинули люди, і Престону було вже не до багатостраждального прототипу. Начепивши найкращу зі своїх посмішок, він кинувся зустрічати гостей. Там, у штовханині, він роздаровував компліменти і ділився своїми грандіозними планами. Незабаром зашипіли спалахи камер, захлопали перші пляшки з шампанським. Поступово торжество перетворилося на світський раут, де всі веселилися в передчутті сенсацій.
Але коли прийшов час автомобілю Tucker з’явитися на сцені, почалися проблеми. Кузов машини виявився занадто важким і підвіска не витримала. Механікам довелося підкладати під неї дерев’яні бруски, щоб зрушити прототип з місця.
Про те, що автомобіль завівся, Такер зрозумів за вібрацією вина у своєму келиху. Він знав, що монструозний двигун здатний гарчати, як стадо гіпопотамів у період гону, тож заздалегідь розпорядився, щоб оркестр грав якомога голосніше. Але коли прототип, нарешті, видерся на сцену, публіка заревіла з такою силою, що навіть музикантів не було чути. У Престона відлягло від серця: раз машина є, значить, презентація вдалася.
Однак, не всі глядачі пожирали очима прем’єрний експонат — якийсь безіменний суб’єкт був більше зацікавлений метушнею, що утворилася за сценою перед появою авто на публіці. Завбачливий Карац найняв охоронців, щоб ті нікого не підпускали до прототипу. Тепер же вони тинялися без діла на задвірках заводу. Кілька двадцяток розв’язали їм язики, і сек’юріті охоче стали розповідати про все, що коїлося з цією машиною за останні 24 години і чому вони стали свідками. Так «Велика трійка» почала збір компромату на свого зухвалого конкурента. Про всяк випадок…
Незважаючи на всі старання Такера, преса стримано відгукнулася про представлений прототип. Його тріумф стався пізніше, на автосалоні в Нью-Йорку. Там публіка побачила той самий автомобіль майбутнього, про який так давно мріяв Престон.
…і мотор від вертольота!
Сміливий футуристичний дизайн, просторий і максимально безпечний салон, електромагнітна коробка передач з важелем на кермовій колодці, дискові гальма, незалежна підвіска, а також гідравлічні редуктори, під’єднані до кожного колеса, — оснащення цієї машини набагато випередило свій час. Завдяки новому двигуну (який раніше встановлювали на гелікоптери Bell), авто розвивало обіцяну Такером швидкість у 210 км/год, за 10 секунд розганялося до «сотні» і споживало близько 9 літрів палива на 100 кілометрів.
Ті читачі, які дивилися фільм «Авіатор» Мартіна Скорсезе, і знайомі з таким персонажем як Говард Г’юз, напевно, до цього моменту думали: «Треба ж, як все це схоже на Г’юза!» І справді, в долі Tucker ексцентричний мільярдер, ловелас, льотчик і божевільний теж зіграв свою роль. Хоча й епізодичну.
Згідно з легендою, ідею використання гелікоптерних моторів Такеру підкинув саме він, вказавши на завод Air Cooled Motors у Сіракузах, де випускали такі. Усе що потрібно було інженерам, щоб адаптувати цей движок до автомобіля, це поміняти повітряне охолодження на рідинне. Під час випробувань автомобіля цей 6-циліндровий опозитник об’ємом 5,5-літра майже добу поспіль проїхав на межі сил, і завівся навіть після того, як заснулий механік перекинувся на повному ходу.
Війна проти Детройта
Престон назвав свою прем’єрну модель Tucker-48, на честь її року випуску. Але публіка охрестила авто більш ємним словом «Torpedo». Швидкий, комфортабельний, інноваційний, цей автомобіль практично не мав аналогів. А вартість у 2.450$ (обіцянку дотримано!) робила його недосяжним для конкурентів.
Поки Такер радів своєму успіху, «Велика трійка» почала бити на сполох. Непримиренні вороги, General Motors, Chrysler і Ford вирішили об’єднатися, щоб вижити чужинця зі своєї території. Причому зробити це слід було швидко, до того, як Tucker-48 зійде на конвеєр. У Детройті знали, як вести війни такого роду. А в тому, що Престону Такеру оголошено війну, знав кожен автомеханік. Невтямки це було лише самому винахіднику…
Фактично, іскрометна презентація «Torpedo» в Нью-Йорку (1948 рік) стала для Tucker Motor Corporation початком кінця. Відразу ж почалися перебої з постачанням необхідних матеріалів. Сталь, наприклад, обходилася для підопічних Такера вдвічі дорожче, ніж за неї платили «корінні» автокомпанії Детройта. Престон намагався вирішити це питання, безпосередньо звернувшись до сенатора Гомера Фергюсона, але той у «витонченій» формі порадив йому триматися подалі від автобізнесу. Та й хіба можна було очікувати чогось іншого від автора фрази: «Що добре для General Motors, добре і для Америки»?
Крім того, Роберт Бенінгтон, чиє ім’я використовували для надання солідності акціям Tucker Motor Corporation, виявився зовсім не «маріонетковим адміністратором, чиє ім’я додасть солідності акціям компанії», як запевняв Ейп Карац, а всерйоз намагався керувати компанією. Якщо шпигуни з Детройта діяли потайки, то цей ставленик «Великої трійки» поводився хазяйновито, не криючись. Уся його діяльність була спрямована на те, щоб шкодити Такеру: скрізь снували його агенти, збиваючи з пантелику тих, хто значився в команді.
Але всього цього виявилося недостатньо, щоб змусити Престона відступити. План «Великої трійки» міг спрацювати лише в тому разі, якщо «винахідника з Мічигану» буде дискредитовано в очах суспільства, що змусить людей повірити, ніби Tucker-48 — вправний обман, чия значущість роздута на кшталт мильної бульбашки. Адже якщо дозволити цій машині вийти на ринок, усі підвалини, на яких трималася американська автомобільна промисловість, впадуть, а «Велика трійка» втратить і довіру своїх клієнтів, і державну підтримку. Ризик, на який ділки з Детройта піти не могли.
Такер про все це нічого не знав. Навпаки, йому вдалося здобути перемогу, уклавши вигідну угоду з продажу існуючих ще тільки на папері аксесуарів (на кшталт радіоприймачів, сідельних чохлів тощо) для свого автомобіля. Це поповнило виснажену скарбницю Tucker Motor Corporation на 2 мільйони доларів, яких цілком вистачало на дрібносерійне виробництво.
«Чудовий привід повеселитися!», — вирішив Престон, влаштувавши пиятику зі своєю командою в складальному цеху. Ейп Карац застав їх за переглядом рекламного фільму про «автомобіль майбутнього». Вигляд у всіх був задоволений і радісний, на відміну від фінансиста, який виглядав блідішим за звичайний. Він відчайдушно жестикулював, намагаючись привернути увагу Такера, а коли йому це вдалося, вийшов геть. Престон, відчувши недобре, вирушив слідом.
— Цей завод утиканий жучками! Весь, від твого кабінету, до туалетів! — відразу випалив Карац, опинившись на вулиці. Він був збуджений, говорив швидко, раз у раз зриваючись на крик. — Варто було нам провести випробування автомобіля на треку, як тебе стали «пасти» цілодобово. А все тому, що твоя машина вийшла занадто хорошою.
— Про що ти говориш? — дивувався Такер, щиро вірячи, що небо над його головою нарешті почало прояснюватися. — Ми перемогли! Через пару тижнів ми зможемо випускати до сотні машин щодня!
— Я говорив з ЇХ прес-агентом, — Карац зробив невизначений жест над головою, маючи на увазі «Велику трійку». — За кілька тижнів ВОНИ влаштують тобі публічний похорон! Ось моя заява про звільнення.
Найближчий помічник Такера простягнув своєму босові кілька аркушів гербового паперу, списаних його дрібним почерком. У неяскравому світлі ліхтарів літери було не розібрати, але Престон не сумнівався, що документи складено правильно.
— І що ж ти, біжиш, як щур? — запитав він, люто стискаючи папери.
Ейп опустив очі. Він почувався паршиво, але вірив, що чинить правильно.
— З кораблями тонуть їхні капітани, а не бізнесмени, — кинув Карац через плече і зник у опівнічній темряві. Такер ще довго не рухався з місця. Він курив сигарети одну за одною і не зводив погляду з новенької вивіски, встановленої над головною будівлею його заводу.
Це кінець
Цькування Престона Томаса Такера почалося з радіопередачі Дрю Пірсона, де ведучий назвав виробництво Tucker-48 «одним із найбрудніших і найцинічніших обманів, якого зазнав американський народ». Після чого на Tucker Motor Corporation з праведним гнівом накинулася Комісія з нагляду за веденням бізнесу, заарештувавши рахунки компанії і вилучивши всі документи і чеки. На кілька тижнів завод у Чикаго було закрито, а всю діяльність припинено. Проти Такера дали свідчення 73 свідки, а кількість висунутих йому звинувачень налічувала 31 пункт. Серед його ймовірних злочинів значилося шахрайство, порушення ведення бізнесу, фальсифікація. У разі визнання федеральним судом його провини, Престону загрожував тюремний термін у 155 років!
Газетярі, розцьковані «Великою трійкою», носилися з ім’ям Такера на вустах, наче гончаки, що відчули пораненого кабана. Передовиці найбільших газет рясніли його фотографіями в наручниках. Публіка охрестила винахідника з Мічигану шарлатаном, а його автомобіль — «бляшаним гусаком, зібраним на смітнику».
Престон Такер близько року успішно оборонявся в суді, доводячи, що його справу сфабриковано недоброзичливцями. Але подібний резонанс призвів до того, що акції Tucker Motor Corporation сильно впали в ціні, і автодилери розривали контракти з компанією масово. Усі гроші, що ще залишалися в її активі, пішли на оплату послуг адвокатів. Виробництво встало, і завод довелося знову передати під юрисдикцію уряду.
У січні 1950-го справа проти Такера досягла кульмінації. Виступивши із заключним словом, Престон звернувся до суду присяжних:
«Коли я був маленьким, я багато читав про Едісона, братів Райт, містера Форда. Вони були моїми героями, адже з нічого домоглися всього. Це сутність нашої країни. Ми створили вільну систему підприємництва, де будь-яка хороша ідея не зустріне перешкод на шляху до розвитку. Але я занадто пізно народився, тому що зараз система така, що бюрократи швидше задушать будь-яку ідею в зародку, ніж дозволять «розгойдати човен». Якби Франклін зараз був би живий, його б посадили до в’язниці за запуск повітряного змія без ліцензії! Але коли Великий Бізнес зачиняє двері перед новою ідеєю, то він не тільки шкодить прогресу, а й зводить нанівець ті підвалини, на яких стоїть наша країна. Я не можу цього допустити, бо якщо я перестану вірити в здоровий глузд, то мені нема чого буде підніматися вранці з ліжка!».
Престона Томаса Такера виправдали за всіма пунктами — слідство постановило, що докази проти нього виявилися підробленими. Судові експерти визнали Torpedo «високоякісним інженерним продуктом, що повністю відповідає заявленим виробником характеристикам», а заключна промова винахідника перед судом присяжних стала маніфестом вільних підприємців на всі часи.
— Ви планували випускати свої машини сотнями тисяч, а зробили лише 50… — єхиднували потім журналісти, знаючи, що репутацію автопромисловця остаточно знищено.
— Яка різниця, 50 машин, чи 50 мільйонів, — серйозно відповідав Такер. — Це лише купа заліза. Головне в житті Ідея. Мрія…
Незважаючи на страшне невезіння, Престон Томас Такер залишався вірним своїй мрії до самої смерті (1956 рік) — йому все ж таки вдалося створити унікальний автомобіль. 47 екземплярів Tucker «Torpedo», як і раніше, на ходу і їздять світом, ставши втіленням тих ідеалів, на яких будують мрії: непохитної волі, щирої віри і нескінченної мужності. Шкода, що всього цього іноді виявляється недостатньо, щоб зробити наше життя кращим.
