Замість сексу: аматорський тюнінг епохи СРСР

Сверблячка досконалості притаманна технарям усіх часів і народів. І в країні «залізної завіси», СРСР, де, як відомо, не було навіть сексу, тюнінг все-таки існував. Причому в різних втіленнях.

Доведення (по-нинішньому — тюнінг) техніки в країні моторошного дефіциту автомобілів було поширеним завжди — як мінімум тому, що дефіцит запчастин був не менш моторошним. Люди вимушено «хімічили» і майстрували, щоб підтримувати свої стародавні машини на ходу. Пристосовували вузли від інших моделей, прибирали зайві деталі, різали, шматували. Нікого не дивували жахливо задерті «чотириста перші» з мостами від «чотириста сьомих», монстроподібні «газики» з крилами від ЗІЛів, не кажучи вже про трофейні BMW з привареним багажником від «двадцять першої» Волги та Перемоги з ліхтарями від «двадцять четверки». Але сьогодні ми поговоримо не про тюнінг мимоволі, а про тюнінг від душі. Він теж був, навіть у найдрімучіші сімдесяті, хоча сьогодні у багатьох викликає лише поблажливу посмішку.

Допомога промисловості

Як такі товари для автолюбителів (так у радянські роки називали всіх власників «легковиків») вітчизняна промисловість, звісно, виробляла, але корисних пристроїв, аксесуарів, додаткових елементів декору і тим більше інших надмірностей було відверто мало. Рідкісний приклад — розроблений 1963-го року на Ставрівському заводі автотракторного обладнання комплект омивача лобового скла для самостійного встановлення на машини, де його не було, — тобто, на всі, крім Волги. Із широкодоступних фабричних деталей власникам залишалися хіба що протитуманки. Особливо котирувалися «гедерівські» (виробництва НДР — Німецької Демократичної Республіки) — блискучі, стильного вигляду. Щоправда, хромованими могли бути і наші фари, а крім того, за часів, коли в країні працювали всі заводи, буквально «за пляшку» відхромувати можна було будь-що: корпуси фар, повітроочисників, клапанні кришки двигунів… І автолюбителі часто це робили.

1 / 2

2 / 2

Що стосується хрому — блискучі колісні ковпаки всіх мислимих типів гуляли без розбору по всіх застарілих моделях, а також по вантажівках і «уазиках», від народження обділених хромом. Цікаво, що на ежі 1970-80-х у Союзі з’явилася мода їздити без ковпаків — по-спортивному, як ралісти. У деяких регіонах ДАІ боролася з цим явищем, але до середини 1980-х від такого виду декору почали відмовлятися і автозаводи — ВАЗ, АЗЛК, «Іжмаш». З іншого боку, пам’ятається, в 1970-1980-ті в країні існували лише лічені моделі нестандартних колісних ковпаків — дві-три схожих на мерседесівські тієї пори, і ще одна — з опуклими секторами-спицями сріблястого кольору, що закривають чорне тло.

І якщо говорити про колеса, то, звичайно ж, можна було купити в магазині фліппери (2,60 — 3,00 .) — білі боковини для шин. Щоправда, довго їздили з ними лише справжні естети, оскільки в суворих дорожніх умовах СРСР колеса з білими гумками вздовж диска вимагали особливого догляду. До того ж якість була різною — деякі фліппери жовтіли, інші чорніли, вбираючи в себе сажу з гуми покришок.

1 / 5

2 / 5

3 / 5

4 / 5

5 / 5

Звісно, в умовах, коли навіть заміна поворотників на аналогічні від спорідненої моделі обговорювалася в ПДР, ні про яке зовнішнє додаткове обважування не йшлося. Максимум, що могло бути присутнім на автомобілях — капронові кліпси-накладки на торці дверей з кольоровими катафотиками, покликані захищати фарбу від пошкоджень на парковці.

Зроби сам

Якщо продовжити тему коліс на предмет самодіяльного тюнінгу, ми можемо вийти на найбезбашенніших радянських тюнерів — тих, хто робив колеса-«розварки». Так називали розширені колісні диски, зварені з двох звичайних — іншого способу отримати хоч трохи нестандартні колеса тоді не було. Утім, широкої гуми (та й неширокої теж) також не було, тому на розварки натягували стандартні шини. У поворотах на швидкості їхній протектор вигинався дугою, і машина втрачала керованість — краса часом збирала свій урожай нічим не виправданих жертв…

На цьому тлі абсолютно нешкідливо виглядали вправи неспокійних автолюбителів з бризковиками. Їх розфарбовували на свій лад, оковували нержавійкою, підвішували на ланцюжки, прикрашали катафотами та оленями, збільшували до неймовірних розмірів, вирізаючи з під’їзних килимків. Дизайнери Sparco, напевно, досі погано сплять ночами… Бризковики належали кожному автомобілю згідно з ПДР, їхню наявність перевіряли під час щорічного техогляду, тому причепитися навіть до найхимерніших конструкцій не міг жоден даішник.

1 / 3

2 / 3

3 / 3

Хрестоматійним прикладом радянського тюнінгу стали рукоятки важеля перемикання передач. Можу підтвердити численні дослідження на цю тему колег-журналістів особистим досвідом. Кілька років тому, відновлюючи оригінальність улюбленої «копійки», я задумав повернути на місце вищезгаданий штатний «набалдашник». За три дні пошуків на розборках, авторинках і блошиних рядах я побачив десятки зразків найрізноманітнішого «руків’яточного» тюнінгу — від відверто табірних виробів із плексигласу з кольоровими трояндами до фабричних зразків із хромованими мікромоделями під склом. І тільки одна рідна тольяттинська кулька — яку і купив, незважаючи на посередній стан.

Аж до середини 1980-х у моді була така, загалом-то, корисна «опція», як обплетення керма. Підсвідомо розуміючи, що товстий обід керма зручніший за стандартний тонкий, водії СРСР чи не поголовно одягали свої бублики в плетені чохли. Помилково думати, що для цього був потрібен тонкий ізольований дріт і вмілі руки — аж ніяк, у магазинах продавалися готові чохли, які потрібно було лише «зашнурувати» за інструкцією. Трохи пізніше плетених з’явилися «шкіряні» чохли на кнопках — теж заводські, але більш естетичні. Куди рідше в брежнєвські часи можна було зустріти хутряні керма, не кажучи про сидіння — і організувати, і оплатити такий тюнінг міг уже не кожен. Та не кожен і хотів.

Пряме запозичення

За мізерністю інших варіантів доволі поширеним був ще один вид тюнінгу — встановлення на автомобіль декоративних деталей від інших моделей. І йдеться не лише про вищезгадані колісні ковпаки. Справжнім шиком було мати на багажнику «чайку» від 21-ї Волги. Але дістати такого «птаха» було непросто завжди, тому більшості доводилося задовольнятися деталлю схожого призначення від ВАЗ-2102. До речі, на Жигулях, де кришку багажника доводиться притримувати за кнопку або вставлений у неї ключ, ця блискуча «двійкова» лапка справді корисна.

Чого не скажеш, наприклад, про світломаскувальні насадки армійського зразка, які одягали на свої фари деякі оригінали. Не соромилися й запозичення іншого військового аксесуару — багатоланкової складаної антени від командирських «Газиків», довжини якої вистачало від переднього крила до заднього бампера.

Чи не межею інтер’єрного шику було встановлення під торпедо простих моделей ВАЗів чи Москвичів «бороди» від «шістки» чи «сімки». У неї можна було встановити купу модного додаткового обладнання: магнітолу, термометр, якусь лампочку…

А хтось просто ліпив на свій Москвич або «горбатий» жигулівські «хромуліни». Особливо поширеним був варіант з нижніми молдингами «копійки» — чимало власників ВАЗів знімали їх зі своїх нових машин, побоюючись корозії порогів, і ці деталі нескладно було купити з рук. А як любили всі хромовану «стрілу» з передка ЗАЗ-968! Вона чудово підходила і на радіатор Волги, і на капот Газону, загалом, хром — він і в СРСР хром, і незважаючи на походження, міг прикрасити собою що завгодно. А ще, щоб не відстати від моди, наприкінці 1970-х можна було просто покласти на задню полицю седана красивий футбольний м’яч — звісно ж, шкіряний, інших тоді просто не робили.

Скромний, але такий, що радує

Власне, ось таким у загальних рисах він і був — масовий радянський тюнінг. Нехитрий, наївний, доступний у принципі всім охочим. І що цікаво — у підсумку охочі ці були не менш щасливі, ніж теперішні власники «Мерсів» і «Поршів» з шильдиками AMG або, скажімо, Gemballa… Але це вже тема зовсім іншої розмови.